2014-й… Її світ змінився до невпізнанності. На вулицях рідного Севастополя – чужинці у військовій формі , зі зброєю.

Звідусіль лунає чужа мова.

У повітрі відчувається присмак тривоги і небезпеки.

Через кілька днів ці люди заходять у їх двір.Здоровенний алабай захищає господарів, постріл—і його вже немає. Чотирнадцятирічна донька не витримує і в обличчя чужинцям кричить: «Забирайтеся, це мій будинок, моя країна!»
Саме тоді жінка зрозуміла, що залишатися тут просто небезпечно для життя. І вони з сім’єю виїжджають до родичів у столицю. Залишають все: майже 30 років життя, друзів, улюблену роботу, будинок на березі моря...
Уже немає сліз, розпачу. Залишилася тільки надія на те, що колись все стане на свої місця. І віра, що Господь не залишить їх.

2014-й… На її рідній Луганщині відбуваються події, які навіть у думках не можна було припустити.
Танки, обстріли, бойовики у «камуфляжах». Жінка розуміла, що сталось щось стр ... Читати далі »