Центр реабілітації та соціальної допомоги Логос



20:05
Розповіді про війну

Центр реабілітації і соціальної допомоги «ЛОГОС» це те місце, де усіляко намагаються допомогти тим, хто цього потребує.

«Війна—жахлива річ. Війна завжди є результатом гріха» ( Рим 3:10-18 )

Це справедливі слова, однак за ними стоять життя мільйонів, сотен тисяч людей, яких війна позбавляє найдорожчого.

Не нам  судити тих, хто починає і веде війни…

Але до болю в серці вражають історії людей, які у наш час, у нашій країні зараз, у цю мить опинилися у вирі таких подій.

Сповідь…

Коли моя бабуся розповідала про війну, яку вона пережила з 4 дітьми на руках, я з болем у серці слухала її і просила Господа тільки про одне,—щоб ніколи в житті не зіткнутися з цим жахом. Тоді мені, дитині, і на думку не спадало, що у 21 сторіччі, у центрі Європи, в моїй рідній країні, яка за всю історію свого існування жодного разу не проявила агресії щодо інших держав, спалахне справжня війна. І удар у спину ми отримаємо від найближчого сусіда, який довгі роки вважався народом-побратимом.

Весна 2014 року. На травневі свята ми з сім’єю приїхали до Краматорська провести вихідні з найкращими друзями. Цю поїздку я запам’ятаю на все життя, справдилися усі мої дитячі страхи…

Нічний обстріл, виття сирен, я з дітьми ховаюся під столом, наче він може нас врятувати. Вибухи на сусідній вулиці, і наші чоловіки, що поспішали на допомогу. Півгодини до їх повернення здалися мені вічністю.

Жодну ніч з того моменту я не сплю спокійно…

Тоді ми були впевнені, що за кілька місяців це жахіття скінчиться…

Це був початок. Початок тривог, смутку, розлуки з рідними, домом, що раптом став чужим.

Але життя триває, ми в рідній країні, серед своїх людей, українців, що підтримали нас, поділилися з моєю родиною всім, що мали: теплом душі, розумінням, одягом, їжею, ліками…

Мені ніколи не подобався вислів—«надія вмирає останньою». Вона завжди жива, нехай у найглибшому, найпотаємнішому куточку душі. Я вірю, що у нас все буде якнайкраще, бо за нами правда.

Господь все знає…

Як живуть і як житимуть далі ті, хто розпочав і продовжує цю війну.?

Тетяна.

Луганщина

 

Я хочу жити в злагоді країн

Щоб не ревіли жерлами гармати,

В волосся хочу квіти заплітати

І щоб під небом вільним голубим

Щоранку ніжно маму обіймати

Щоб наливався літнім сонцем хліб,  

У полі біля маминої хати

Щоб про війну лише в книжках читати

А не у вирвах рідної землі

і Батьківщини іншої не знати.

Софія. 10 років

p.s. зараз Софії 13 років.Вона так і не змогла повернутися додому на Луганщину…

 

Моє життя розділилося на дві половинки. Ні, скоріше, його мечем розрубали.

Згадую 2014 рік, як переїздили з рідними  із Криму, як було важко. Я дуже переживала, як мене зустрінуть у новому класі - чужа школа,чужі учні і вчителі. Навіть місто чуже, не моє, не затишне.

Мені хотілось знов повернутись у Севастополь, де я народилась, де ходила в садочок, де залишились вулиці, якими возила мене мама у візочку. Туди,де моя школа, а за нею сідало сонечко.

А море… Воно мені снилось уві сні. Я навіть не могла уявити, що залишу моє місто, мою найближчу подругу. А вулиця мого дитинства зелена і невеличка, знаходиться недалеко від знаменитого Малахова Кургана, назва її Скалиста. Наш будинок стоїть на схилі скали і весь Севастополь у мене ніби на долоні.Прокидаючись вранці, я бачила з вікна море в тумані, куполи Володимирського собору в сонячних променях. Виходячи з дому, я зупинялася біля клена і слухала стук дятла.

А які у нас дощі! Так, такі дощі тільки у Криму! Зненацька набігають чорні хмари і з них ллє дощ, немов стіна водопаду стоїть. А через годину небо чисте, блакитне!

Ти відкриваєш вікно і вдихаєш на повні груди. Я чую смак моря, ловлю останні крапельки в долоні і пригортаю їх до обличчя. Кримська земля така спрагла, із жадобою всмоктує всю воду після дощу, наче його і не було. А там далеко, над морем, веселка намалювалась!

Сьогодні сірий і холодний день, а у мене постійно спливають образи мого теплого Криму: велетенські тополі рвуться до неба, стрункі кипариси, запах кримської сосни, спів цикад, аромат східних прянощів, шум моря... Я просто відчуваю це фізично.

І я сьогодні теж помовчу,

Мені приснився дім, тепло...

Мої дерева, Херсонес далеко.

І сильний дощ в відчинене вікно...

Це все у мене забрали чужинці …

Жорстоко, бездумно втрутившись у моє життя і життя сотень тисяч моїх земляків-кримчан!

Але досі ніяк не вкладаються в образ мого улюбленого Криму літаки, що ревуть в небі, колючий дріт, загородження, самовари і кокошники...

А поки я тут, далеко від рідного дому,від найближчої подруги… Мені це все просто сниться…

Марія 15 років.Севастополь

p.s. зараз  студентка одного із киівських вишів. Вона так і не змогла повернутися  з родиною додому, у Севастополь…

Переглядів: 17 | Додав: admin | Теги: Розповіді про війну | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar