Чорне і Біле
| «Це є життя вічне, нехай знають Тебе, єдиного істинного Бога і посланого Тобою Ісуса Христа» (Ів.17,3) У кінцевому результаті все наше земне буття є радість, яка переплітається з глибоким прагненням досконалості та ідеалу. Горизонт і мотивація для досягнень необмежені, а життя людське коротке, як мить. Отже, у чому сенс життя як дару Божого - кожному з нас ще треба з’ясувати, але очевидно одне - сенс є. І цей сенс у тому, що ми в і л ь н і. Вільні, щоб робити вибір, а якщо робимо вибір, значить, несемо відповідальність… Перед нами ще одна історія. Історія життя або радше сказати: притча –жива та дієва, бо її герой не вигаданий, а цілком реальний. Він шукав свій сенс життя і йому довелось зустрітися з болем, смертю і виною, що насправді поруч… Показова історія, не з книги, а з Бучанської лікарні, звідки все і почалося… «День видався погожий, але холодний, що не дивує саме в цю пору року. Адже за вікном «стабільно» тримався мінус і латки снігу з прогалинами «чорного і білого», безмовно стверджували, що екватор сезону позаду і що скоро прийде відлига. Чорне і біле… Ми (група служителів) їхали провідувати своїх «птахів небесних» в Бучанську лікарню - дехто з них вже провів там тривалий час і зміг суттєво покращити стан свого здоров’я. Палатка - наш тимчасовий реабілітаційний центр - була вщент заповнена людьми (окрім тих, що в лікарні), і ми всі, хоч і втомлені, відчували у душах спокій і радість. Чорне і біле… Скільки цих доль і історій, про які ми довідались за цей доволі короткий термін служіння, скільки «понівечених крил»! І замість злету - одні падіння. Смуги невдач життєвих, котрі неможливо здолати без сторонньої християнської допомоги. Як тут піднятись з колін? Думали про них і молились. У відділені привіталися з лікарями, які стали для нас у якійсь мірі не лише фахівцями, але й хорошими, мудрими порадниками у справі служіння. Трохи перемовившись з ними, розійшлись по відділеннях. Дехто з нас пішов у відділення терапії, хтось - у травматологію. Ми зайшли в палату у відділенні хірургії, де наш підопічний вже після вдалої операції на нозі перебував у доброму настрої. Підбадьорившись гарними новинами, уже готові були піти, але звернули увагу на молодого чоловіка, що лежав у самому кутку палати і сумним, стривоженим поглядом задумливо дивився кудись в простір. -Хто це? Що з ним? – запитали ми. -Це Міша, Мішаня,- відповів нам наш підопічний.  -Йому не пощастило. Сирота, безпритульний, а тут ще й дві ноги відморозив. Не хоче погоджуватися на ампутацію, а вже почалась гангрена. От і думає, що йому робити: чи вмирати, чи так жити. Зрештою ви самі можете про все дізнатися. Ми трохи зніяковіли, але підійшли, привітались та запитали, як він себе почуває і чим ми можемо допомогти. Михайло, хоч і був в стані депресії та відчаю, все ж монотонно відповів, що ситуація в нього «більше чорного, ніж білого». -Я сирота, і впродовж останніх місяці жив на вулиці. Заснув в під’їзді будинку, зранку прокинувся і відчув, що ноги трохи оніміли, побіліли. Я трохи їх розім’яв і наче нічого… Але з кожним днем відчуття в ногах змінювались, а я нічого не робив з цим. Згодом з’явилось потемніння шкіри, і коли звернувся до лікарні, сказали, що вже надто пізно, процес відмирання клітин вже розпочався. От я лежу і думаю, як бути. З ногами ледь давав собі раду, а без ніг і зовсім пропаду, не виживу! Для чого мені така мука?! Краще вмерти! Після почутого все наше єство стислось від болю, і, як каже апостол "в серцях стало не тісно", а один із нас сказав: -Мішо, ми тебе заберемо до нас у палатку, у всьому допоможемо. І з харчуванням, і з реабілітацією та протезами, документами. Життя – це великий дар, не втрачай його... Треба було бачити, як змінився вираз обличчя чоловіка! Сказав, що приймає пропозицію піти в нашу сім’ю. Так розпочалась ця історія.  З цього моменту й у весь подальший період після ампутації та фантомних болей, ми намагались йти з Михайлом поруч. Виписка з лікарні, приїзд в тент, подальші кроки щодо позбавлення від алкозалежності, ресоціалізація. Через деякий час Михайло приймає рішення про здійснення таїнства хрещення, так як був ще не охрещений. Після досить тяжкого періоду боротьби з алкозалежністю Михайло отримує перше Боже благословіння, пити оковиту уже не тягне, з кожним днем в організмі відбуваються зміни і ці зміни не отруєні спиртними напоями. Але Господь, коли благословляє своїх дітей, то благословляє дуже щедро. Одного прекрасного дня, ми отримали інформацію про те, що є протези, які повністю підходять для нашого Михайла. Ми йому нічого не говорили, готували сюрприз. І ось настав той день, коли ми отримали по пошті ці такі «дорогі ноги» для нашого Мішані. Не попередивши його, ми вирушили з подарунком в палатку. Спочатку Михайло посміхався, але після перших слів про його оновлення, новий етап в житті, посмішку на обличчі змінила стурбованість і нерозуміння того, що відбувається. Промова була хоч і коротка, але було видно, що чоловік не може дочекатися її закінчення. Потім прозвучала фраза, що Господь хоче привітати Михайла, на що Міша відповів, що до дня народження ще далекувато, втім велику коробку прийняв. Ми попросили, щоб він розгорнув при нас подарунок, бо ніби теж не знали, що в ній. Видно було, як тремтіли руки і коли, нарешті, все додаткове пакування було прибране відкрився вміст коробки. Дорослий чоловік, який в цьому житті бачив дуже багато, дивився на уже свої «ноги» і тихо, по дитячому щиро, плакав. Плакали і ми. Потім були перші кроки на «нових ногах», виготовлення документів (паспорт та посвідчення людини з інвалідністю). Пошуки сім’ї та зустріч із донькою після двадцяти років розлуки - усе це ми пройшли разом. Довгих (а, може, і не дуже) - чотири роки, день у день, плече в плече.  Напевно, мало хто здогадається, що людина, яка стоїть спиною біля інвалідного візка, це і є той самий «Мішаня». Відродження Християнина. Пошук і перша зустріч з Христом у цьому сум’ятті і безладі змінили душу і серце цього чоловіка, хоч це було і не просто. Залишаючи наш тимчасовий центр-палатку, яка стала для нього вже домівкою, Михайло, ідучи власними ногами, сказав: «Я втратив ноги, але знайшов Господа» Нині – це благословення, яке брат наш Михайло отримав у процесі духовних борінь, страждань та нового народження, стало тим добрим і світлим прикладом для тих, хто втратив надію і розчарувався у житті, опустив руки. «Бо вже не чорне, а біле…» «Ніч минула , а день наблизився,то ж відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла» (Рим.13,12) | |
|
| |
| Переглядів: 681 | |
| Всього коментарів: 0 | |