Центр реабілітації та соціальної допомоги Логос



Птахи небесні
Про життя людей вулиці вже чимало написано, відзнято репортажів і фільмів. Однак проблема і досі існує. Не варто лукавити—наше суспільство з певною недовірою та відразою сприймає спосіб життя таких людей. Але ми, християни, знаємо, що усі ми діти Божі, які мають особливе місце у серці Отця Небесного. Тому ті, кого суспільство вважає вигнанцями, кого давно призначили в категорії «бомж», «зек», «наркоман» тощо, особливо потребують християнського милосердя. Сьогодні ми спостерігаємо тенденцію вихолощення справжніх цінностей не лише в середовищі суспільному, а й навіть серед християн в середовищі церкви. Звідусіль лунають заклики про те, що треба допомагати ближньому. І от коли ближній, якому потрібна наша допомога, з’являється в нашому просторі, раптом ми розумієм, що не готові поступитися нічим ради «малих цих» і що весь пафос , про те як ми любимо інших, розбивається на дрібні шматки байдужості. Христос чітко і недвозначно визначив, хто мій ближній : «Той, кому ти вчинив милість»(Лк.10,36)
На жаль, дуже багато десятиліть більшовицького режиму нас намагалися переконати у тому, що милосердя – це для слабких, а радянська людина «будівник власного щастя».

На державному рівні начебто й є структури, які повинні займатися проблемами людей вулиці (соціальні служби, центри зайнятості, правоохоронні органи тощо). Проте, наприклад, на законодавчому рівні ця проблема абсолютно ніяк не відображена. Фактично, ми спостерігаємо імітацію соціальної роботи. Тому цілком закономірно, що Церква в останні десятиліття активно бере на себе провідну роль як духовного інституту, так і соціального, намагаючись відродити соціальне служіння в головних та найбільш актуальних сферах з реабілітації та служіння людям з психо-соматичною залежністю, людям вулиці, дітям-сиротам. Не можна прийти до Бога, переступивши через людину (Митрополит Антоній (Сурожський). І одна з найбільших проблем в тому, що державні інституції абсолютно не готові до співпраці з Церквою. Ми спостерігаємо інертність з боку державників та небажання всіляко сприяти в створенні Церквою чи громадськими організаціями закладів та лікарень, які б мали провідну роль в сфері служіння, а ті центри чи осередки, які вже існують, не лише не отримують ніяку допомогу з боку місцевих органів самоврядування, а часто стають каменем спотикання для всілякого роду шахраїв та ділків, які не проти «віджати» те, що можна вигідно продати та заробити гріш. І Центр «Логос» цьому приклад… Втім ми повинні розуміти, що Церква не може замінити собою державні органи в соціальній роботі, адже не секрет, що подібне служіння потребує величезних ресурсів і цілого штату професійних соціальних працівників.Тому така робота є не стільки сформованим стабільним напрямком у процесі функціонування соцструктур, скільки викликом часу і тим обставинам, в яких опиняється суспільство в кризових ситуаціях та процесі становлення своєї державності.І ключову роль тут відіграє витримка,єдність тих хто об’єднаний Христом у справі служіння Богові і людям…

Так ще одним з напрямків роботи центру реабілітації і соціальної допомоги «Логос» стало служіння людям вулиці. Ще у далекому 2007році, ми зрозуміли, що проблема людей вулиці є надзвичайно масштабна і критично актуальна.Саме в цей період наші щонедільні служби відбувалися в службовій каплиці Центру «Логос» і,звичайно, після богослужінь ми організовували благочинні обіди.


Так кожен міг прийти у визачений час, щоб розділити трапезу у духовному єднанні з церквою. Через певний час ми помітили, що кількість безхатченків на цих обідах зростає. Не всі присутні на заходах відчували в собі готовність сміливо розділяти цей час у невимушеному і щирому спілкуванні з тими, кого світ викинув на узбіччя. Багато факторів стає на заваді такому спілкуванню, а найперше –незадовільний зовнішній вигляд та антисанітарний стан особи, яка місяцями живе просто неба. Господь поклав нам на серце спробувати створити певний спеціалізований Центр для таких осіб, де вони змогли б проходити духовну та соціальну адаптацію,згодом повертаючись до повноцінного християнського життя.

Вважають, що люди вулиці поділяються на дві категорії: «заблудші вівці»-- це ті, хто опинився на вулиці в силу власних вчинків чи обставин, інші—кого привабила вулична «романтика». Так чи інакше, сьогодні кількість тих, які на вулиці, сягає сотень тисяч, і це в нашій столиці, де завжди можна знайти роботу і місце для проживання. Однак як показав нам досвід служіння людям вулиці, проблема ця надзвичайно багатогранна та неоднозначна, адже на заваді стоїть гріх, і, як наслідок, ряд психологічних та соматичних проблем…

Одного дня, пізньої осені, прихожани поверталися з літургії, говорили про щось буденне , про щось піднесене. було холодно, у повітрі вже витав запах зими. Хтось сказав: «Уявіть, як тваринам зиму пережити?» А хтось продовжив: «А бездомним?» Це запитання так і підвисло у повітрі…
Можливо, саме у той момент остаточно сформувалася мрія про те, що для такого служіння потрібне приміщення. У 2007 році разом із будівництвом Свято- Троїцького храмового комплексу (на території кладовища смт Коцюбинське) було розпочато й будівництво богадільні.


З’явилася надія на те, що зможемо допомогти багатьом безхатькам не просто пережити зиму і прохарчуватися, а з Божою поміччю повернутися до нормального життя. Як виявилося, наш шлях у цьому служінні дуже непростий.

Щоб формувати духовне та соціальне служіння в церві та християнських благочинних організаціях, потрібні ті руки і серця, які готові виконувати це велике покликання. Так в Біблії подібне служіння означується, як діяконія (Діяння 6,2-4) тобто служіння при…От і в нашій церкві в міру покликання багатьох був сформований духовний підрозділ зі служетилів, тобто тих людей, які з рядового прихожанина виросли до статусу «служитель», і свій процес воцерковлення означили не лише у молитовному єднанні, а й у соціальному служінні тим, які на всі сто відсотків цього потребували.

У 2012 році зима розпочалась із сильних морозів. Навколо випало багато снігу і видно було, як птахи намагаються добути собі поживу, дошукуючи в снігу те, що, можливо, десь ще залишилось з щедрої осені. Багряне небо говорило не лише про вічне і піднесене, а й всіляко застерігало про настання тривалих морозів та затяжної зими. На зупинках, люди збивались у гурти, щоб у якійсь мірі підтримати себе і інших у жвавих розмовах, що відганяли відчуття холоду та підбадьорювали. Адже зима –це свято…Новий Рік… Різдво…Свято для одних, коли можна буде зібратись до Різдвяного столу у теплій оселі згадати про день народження Спасителя в яслах Вифлеємських.. Полинути в роздуми про Вифлеємську зірку, яка стала закликом і застереженням.Але в чому..? Найперше в тому, що десь за вікном,через завивання холодного зимового вітру чується голоси тих ,яким ти можеш допомогти, які в холоді і голоді залишились просто неба, як Птахи Небесні…

2 лютого 2012року, невеличкий гурт служителів зібрався в храмі Святої Трійці, щоб спільно у молитві попросити у Господа благословення на новий етап в своєму духовному житті, на служіння людям вулиці. Молились і було добре і спокійно на душі…Поруч з недобудованою будівлею богадільні встановили великий військовий тент (на 12 осіб),обладнали в ньому систему опалення, встановили зручні ліжка, кухонний стіл…Освятили це тимчасове приміщення як центр для безхатченків, подякували тим, які допомогли все це придбати(організація IWEC) підготували буклет –запрошення, з чікою інструкцією, де нас можна знайти і хто ми, і вирушили у велике місто, де щиро роздавали тим, які були людьми вулиці цей квиток в Нове життя, з надією і радістю, що прийшов час Істини і коли завтра ми наготуємо багато їжі, наша палатка не зможе вмістити всіх бажаючих…

Прийшов новий день, і настав час очікування. На благочинний обід прийшла…одна людина. Це було так несподівано і сумно, що як тут не втрати віру…Але знову молитва, а з нею і приходить розуміння, що Господь хоче від нас чогось більшого…

«Ні про що не турбуйтесь,а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою»(Фил.4,6)

Вечоріло… Ще сонце десь відблискувало, сідаючи за обрій, і сутінки ось-ось мали сховати в собі і день і перехожих, і нашу тривогу, і часткове розчарування.Тому не гаючи часу, ми сіли в авто і вирушили в сторону центрального залізничного вокзалу. Дороги столиці, як на диво, були майже вільні, і це підбадьорило.Чомусь було прийнято рішення заїхати зі сторони Південного вокзалу і, зрештою, це згодом стало виправданим. Ні в кого з нас не було жодного досвіду комунікації з людьми вулиці.

Перше питання було: «Де ті, яких ми зустрічаєм сто раз на день в різних місцях скупчень?» У цей вечір вони просто розчинились у повітрі.Ми пройшли майже увесь вокзал, не минаючи місць очікування, вдивляючись в кожне обличчя ,чи раптом той хтось -не людина вулиці, якому сьогодні пощастить.Минуло більше години таких пошуків,і один з нас сказав, що потрібно звернутись до того, хто знає серця ..Ми сказали: «Господи, ти бачиш наші зусилля, що вони марні, тому якщо Ти не відкриєш нам тих, які потребують допомоги вже сьогодні ,то марна праця наша,адже даремно трудяться будівничі, коли Бог не будує, і даремно не спить охорона, коли Бог не охороняє»(Пс.126,1)Ми просили щиро,і молились за тих, кому ми потрібні.Уже звечоріло, і зимовий пекучий мороз сколихнув цю людську лавину, яка намагалась розтворитись у вирі руху та турботи…Сніг, що почав кружляти в повітрі взагалі ускладнив і приспав нашу пильність, але раптом увагу привернула група людей (дві жінки і троє чоловіків). Зовнішній вигляд і стривоженість у діях підказали, що то саме ті , кого шукаємо. На холодних гранітних плитах лежав чоловік, у якого була пошкоджена нога.Уже потім дізналися : його звали Михайло, (30 років, прогресувала гангрена ноги, і на жаль, ногу прийшлось ампутувати.) Це були найперші, а тому і найдорожчі гості і жителі намету!


Дорогою мовчали, відчувався острах. Ці люди не вірили навіть словам священика. Їх зустріли служителі, серед яких і християнська медсестра Памела Д’Андре. Тепло, їжа, теплий одяг, медогляд. Познайомилися, з’ясовували чому і з якого часу ці люди опинилися на вулиці…
Так почався тривалий і непростий шлях служіння. Важливим у ньому є холістичний (цілісний) підхід.Оскільки разові акції чи точкова допомога аж ніяк не спонукають людей вулиці повернутися до нормального життя.Вони , як правило, не мають документів і постійного місця роботи, а допомогу шукають тільки у разі крайньої потреби.
Спочатку люди вулиці проходили медогляд, адже стан їх здоров'я може нести небезпеку для оточуючих. Тому саме за його результатами ми намагались когось відправляли до лікарні, з кимось працювали на місці.


Взагалі християни мають бути великою і щирою духовною сім’єю, «мають одне серце і один Дух» ,тому в такого роду служінні без спільності і взаємодопомоги представників християнських деномінацій було б дуже непросто…От і в даному служінні християнські лікарі з клініки «Емануїл» радо допомагали в консультаціях та лабораторних дослідженнях стану хворих, а професіонали –лікарі з Бучанської лікарні, із справжім людським ставленням та опікою робили все, щоб врятувати багатьох з тих, хто опинився на межі життя і смерті…

Волонтери з різних церков, служили зі Словом Божим й усіляко підтримували цих людей.


Немає чіткого розуміння того, скільки тій чи іншій людині потрібно часу для реабілітації. Комусь 3-4 місяці, а досвід показує, що оптимальний час від 9 місяців і більше. У наметі постійно перебували до 10 відвідувачів ( більше прийняти не було можливості). Одночасно проводилася робота з відновлення документів, ідентифікація людей, пошук родичів тощо. Це теж складний процес, адже люди вулиці, як правило, мешкали чи не в усіх регіонах України.
Дехто після кількох місяців реабілітації зміг працевлаштуватися, на жаль, зворотня комунікація з такими людьми часто стає обмеженою або просто неможливою, то про багатьох з них не знаємо , але віримо, що у них все гаразд.Взагалі служіння відбувалось упродовж тривалого часу, тому і збереглось багато цінних і повчальних історій у серцях тих служителів ,які несли цю місію милосердя для інших,у якійсь мірі і «розділяли зі своїми підопічними і їх болі і сподівання».

Ось одна з них. Осінь. І Господь знову привів наших служителів до вже знакового залізничного вокзалу.У тенті звільнилось декілька місць, тому трапилась нагода «поповнити» палатку тими,хто мав в цьому потребу.Ми йшли вокзальними перонами та залами очікувань ,роздаючи людям вулиці буклети –запрошення розпочати своє життя з початку, але вже з Богом. Багатьом із них це здалось банальним, дехто вже добре знав нас і в черговий раз відповів, що йому і так добре (хоч їх стан був критично незадовільним) Людина завжди має вибір, і це Дар від Бога.Ми не стали нікого примушувати прийняти «руку допомоги», а рушили до виходу в бік станції метрополітену.І не доходячи до входу в метро, раптом звернули увагу на двох чоловіків, які стояли біля входу просячи милостиню.Один зних був на милицях, а інший прсто сидів поруч на бордюрі. Коли ми підійшли, вони без зайвих церемоній спитали, хто ми …Прочитавши запрошення,вони спитали, як далеко ми знаходимось..Ми відповіли, що турбуватись немає потреби, оскільки можна скористатись нашим авто і вже через 20-30 хвилин у них буде чистий одяг і гарячі страви, а найголовніше-- турбота ближніх…Один із них раптом змінив своє бажання кудись їхати і взагалі щось міняти у житті.Таке часто буває з тими , хто тривалий час живе у світі, який віддалений від Бога, і голос, який ми чуємо, і який нам підказує, що робити,почасти не Божий, а чужий і зрадливий. Ми вже збирались залишити наших співбесідників, як чоловік, що був на милицях, звернувся до одного з нас зі словами:

-Ось ти багато говориш про те ,що Бог нас любить, що у Нього є план для тих, хто опинився на вулиці.А ти можеш мені зараз віддати свою куртку? Розумієш …на вулиці вже прохолодно і в мене немає куртки…

На якусь мить наш брат завмер, адже це було несподівано для всіх нас. Не те що йому було шкода куртки, але все таки… і до одежі ми звикаємо…Після декількох секунд наш брат зняв куртку і віддав чоловікові.

-Тепер хоч я й не поїхав з Вами, але буду згадувати не лише щирість ваших розмов , а й реальність вашої братської допомоги…

Дорогою ми спитали брата, про що він думав цих декілька секунд перед тим, як віддати куртку, і брат відповів:

-Я подумав: «Господи, скільки теплих речей та різних курток зараз у нас в Коцюбинському в тенті, але якщо Ти хочеш саме цю куртку, то я готовий її віддати… А зараз я їду і славлю Господа, що він дав мені сили скласти цей маленький іспит…

Служитель часто має подібні ситуації, але це робить його сильнішим і більш досвідченим.

Милосердя - це величезна сила, що зв'язує і об'єднує людей. Милосердя зближує сильніше кровного споріднення і відданої дружби. Тільки милосердя здатне закрити очі на фізичні вади і поганий характер людини. І лише милосердя може щиро захоплюватися кожною живою істотою тільки тому, що вона - витвір Творця. (Мати Тереза)


Чотири роки проіснував намет на території кладовища.


Через нього пройшло більше ста людей вулиці. Чи було це служіння дієвим? Господь розсудить…Ось кілька епізодів.

Михайло, 52 роки. Половину з них провів у місцях позбавлення волі. Відсутня ступня, велика гнійна рана стопи. Після наданої медичної допомоги, лікування через два тижні повернувся до попереднього способу життя.
Микола, 50 років. Важкі приступи задухи. Лікування у стаціонарі. Самовільно пішов, але повернувся з проханням про допомогу. Вирішив повернутися до родини і доньки.

Оксана, 40 років. Після нетривалої реабілітації повернулася до сім’ї, чоловіка, доньки.


Михайло, 40 років. Випадкова зустріч у лікарні, де йому ампутували обидві обморожені ноги. Сирота, колишній вихованець дитбудинку. Тривалий час жив на вулиці, зловживав алкоголем. Вважав, що єдиний вихід—самогубство. Проживав у центрі реабілітації людей вулиці чотири роки. Зараз проживає самостійно, впевнено крокує життям (з допомогою протезів).І впевнено стверджує: « Я не повернув ноги, але знайшов Господа!»


Попереду ще багато роботи. Найперше закінчити будівництво богадільні Там буде обладнаний санітарний блок, кухня –столова на 70-75чоловік, перукарня, кімната для прання і сушіння речей.



На фото приміщення кухні



На фото приміщення душової



Можливість тимчасового проживання для 40 осіб.


З Божою поміччю служіння буде продовжуватися. І як знак для нас слова із Біблії:

Тому, о царю, нехай моя порада буде тобі до вподоби: спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи - милосердям до бідних; може, й продовжиться твій спокій-благополуччя. (Книга Пророка Даниїла 4:24)
Категорія: СТАТТІ ПРО ЦЕНТР | Додав: shaarelles (28.06.2019)
Переглядів: 47 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar