Центр реабілітації та соціальної допомоги "Логос"

Давайте всі помолимось за мир

shaarelles — Fri, 22 Nov 2019 16:43:35 GMT

Давайте всі помолимось за мир,
Старі міста давно лежать в руїнах,
Розбиті вікна дивляться з пітьми
Очима важкохворої дитини.

Ми ходимо по рідній нам землі,
Розділеній на зони блок-постами,
Ми кожен день неначе на війні,
Оточені навколо ворогами.

Нас поділили на своїх-чужих,
Немов би ми були народжені у блуді,
Та ми й самі себе причислили до тих,
Які в душі зреклись і стали діти перелюбу.

У нас виймають душу з ще живих,
І вказують де біле, чорне, сіре…
Нас розкладають, теплих, у нові
Дбайливо приготовані могили!

Нас продали за декілька монет,
Щоб нашим дітям сонце не всміхалось,
Нам шепотіли тихо – головне -
Щоб ми мечі перевели на рала…

О Україно! Ти у нас одна!
Ти мати, що з колиски нам співала
Пісні свої про волю без ярма,
І по краплині серце віддавала.

Щоб ми були сини – не кріпаки,
Вдихали вітер волі в повні груди,
Щоб не були подолані ніким,
Твої сини і дочки, наші люди!

І вірю,що прийде щасливий час,
Коли війна зупинить свій похід жахливий!
І ті імперії хай повоюють вже без нас,
Бо в нас своя Голгофа й Хрест Единий!

Допомога Ірпінській міській лікарні

shaarelles — Mon, 11 Nov 2019 08:54:20 GMT

Одним із важливих напрямків християнського служіння з давніх часів є піклування про хворих.

Центр реабілітації та соціальної допомоги «Логос» та Ірпінська міська лікарня(м. Буча) —це хороший приклад взаєморозуміння та взаємодопомоги. Колись цей заклад прийняв людей «вулиці», надавши увесь комплекс необхідної допомоги. Відтоді й розпочалася співпраця. Необхідне обладнання вже отримували відділення хірургії, травматології тощо.

Нещодавно група служителів, з Божою поміччю, побували у медичному закладі з гуманітарною місією. Цього разу допомогу отримувало відділення інтенсивної терапії. Усі ми розуміємо, що люди, котрі там опинилися, потребують особливих умов та особливого догляду. Тому декілька спеціальних ортопедичних матрасів , звісно, полегшать роботу медперсоналу, покращать умови перебування хворих. Звичайно, ми уважно вислухали про потреби інших медиків, обов’язково намагатимемось надати і їм посильну поміч.

Зараз можна почути чимало негативу, який стосується лікарів, їх ставлення до роботи, пацієнтів. Але наш досвід показує інше. Кілька тижнів тому одна з наших сестер розповідала, як приємно була вражена роботою лікарів, медперсоналу цієї лікарні. З якою непідробною щирістю, добросердечністю ті поставилися до її старенької матері. Від таких розповідей стає тепло…

Не лінуйтеся, каже слово церковне, відвідувати хворих заради Господа; ця справа милосердя дорівнює милостині. Чуєте Господа, що промовляє: «Був недужим, і ви відвідали Мене» (Мф. 25:36)

Я вірю...

shaarelles — Tue, 01 Oct 2019 06:58:30 GMT

Я вірю, Господи, Тобі!
Тобі одному довіряю,
Бо все Твоє живе в мені,
І лиш Твої Закони знаю.

Я вірю, Ти ведеш мене,
З народження і до сьогодні,
Я залишав не раз Тебе,
Ти ж рятував мене з безодні.

Я знаю, Ти вмирав не раз,
Голгофський Хрест - не Твій єдиний,
Тебе катує кожен з нас,
Коли грішить у кожну днину.

Ціною власного життя
Ти двері відчинив до раю,
Щоб щастям сповнилась душа,
Й Тебе ми славили без краю!

Як не забути це тоді,
Коли стоїш перед юрбою?
І віру втрачено в собі,
В життя, знеславлене ганьбою.

Пробач, що знову я не зміг
Пройти цей іспит у покорі,
Що іншим я не допоміг
Піднестись від страстей до волі!

Ти випив чашу мук до дна,
І муки знову терпиш нині.
Коли впадає в гріх душа,
Що у Твоїй була родині.

Я вірю, Боже, прийде час,
І розпочнеться все з початку.
Не знаю – може й не для нас,
Але нехай хоч для нащадків.

Я вірю у Твою Любов,
Що терпить все і все прощає,
Та так мені б хотілось знов
Прожить життя, як подобає…

Історія сім'ї Шульга

shaarelles — Sat, 21 Sep 2019 08:03:04 GMT

Меня зовут Руслан Шульга, пять лет назад, в мае 2014, мы с женой и тремя детьми уехали из оккупированной Горловки, которая находится в 40 километрах от Донецка. Ехали подальше от войны, подальше от непонятных людей с оружием в руках, от российских флагов и антиукраинских лозунгов.

В мае еще не было обстрелов из крупнокалиберных орудий, еще не взрывались снаряды и мины на парковках супермаркетов и на остановках городского транспорта, еще не гибли мирные жители – дети и старики. Еще не стояли огромные очереди возле пожарных машин, которые привозили питьевую воду в жилые районы города. Мы уезжали из Горловки, потому что в воздухе пахло войной.

Слава Богу, мы списались в интернете с волонтёрами, и они дали нам контакт православного священника, который давал приют семьям военных из оккупированного Крыма в крыле приватизированного детского сада, которое священник и члены его прихода отремонтировали и подняли из руин с целью реабилитации людей с ограниченной способностью передвижения. Раньше здание детсада было брошено, в нем не было ни окон, ни дверей и стало местом посещения пьяниц и наркоманов.

Когда мы приехали в Коцюбинское, священник выделил моей семье комнату в отремонтированном крыле здания. Там находилось еще несколько многодетных семей из Краматорска и Славянска, в этих городах уже шли боевые действия, и мы и наши соседи стали готовить две большие комнаты для принятия людей с Донбасса. Священник договорился с командованием военной части и завез двухярусные армейские кровати, которые мы расставили в больших комнатах.

Потом мы стали обзванивать своих многодетных знакомых, матерей одиночек и знакомых, у которых в семьях были инвалиды. Мы предлагали людям уехать от войны и все, кому мы звонили, ни один не отказался, потому что уже гремели взрывы и гибли люди и происходили вещи, которые не показывали по телевизору и которые не понимают люди, живущие мирной жизнью.

В середине июня, в центр для переселенцев в Коцюбинском приехало более чем сорок семей и две большие комнаты превратились в казарму, в которой жилое пространство двухярусных кроватей отделялось простынями, ночи проходили под плач маленьких детей.
Днем люди пугались пролетающих самолетов, интуитивно искали укрытие, некоторые переселенцы до сих пор чувствуют дискомфорт от мирных салютов и вздрагивают от громких звуков – это называется посттравматический синдром и требует реабилитации.

Я иногда задаю себе вопрос, кто мог бы в 2014 принять к себе и взять опеку о сорока с лишним семьях из Донецка, Горловки, Дебальцево, Алчевска, Славянска, Макеевки, Краматорска и других донбасских городов, что бы они могли начать новую жизнь? Руководитель центра переселенцев отец Николай и паства его церкви делали всё что могли, чтобы через общественность, интернет и СМИ о нас стало известно. И люди откликнулись, к нам в центр стали приезжать волонтеры, привозили одежду, продукты, постельное, игрушки для детей, кухонную утварь. Нужны были дрова на зиму, была идея построить автономную котельную, отремонтировать заброшенное крыло здания детсада и расселить отдельно семьи.

Один мужчина привёз мёд со своей пасеки и предложил нам переселенцам, делать рейды по рынкам, которые в то время по выходным, устраивали просто на проезжей части в районах Киева. Городские власти и сейчас проводят такие рынки осенью. Он говорил, что сам торгует на таких рынках в разных районах и разговаривал со многими продавцами, которые готовы даром помочь продуктами и говорили, чтобы мы сами приезжали. И мы спланировали такие походы – разбивались на группы, брали с собой документы и ездили по рынкам. Не всем переселенцам это нравилось, некоторые называли это попрошайничеством и отказывались в этом участвовать, хотя не брезговали есть подаренную волонтерами еду, а впоследствии нашлись даже такие, что на телевидении оклеветали священника, что он, якобы принуждал их попрошайничать. Что ж, разные люди, разное воспитание, разные характеры.

Война, стеснённые обстоятельства, поворотные ситуации в жизни – как прожектор высвечивают в человеке его скрытый характер. Трус становится предателем. Слабый становится подлецом. Честный, смелый и верный, становится героем, добродеятелем и человеком, который решает проблемы других. И дело совсем не в том, что у кого-то просто сдают нервы, это отговорка. У нас у всех был свой дом или квартира, работа или бизнес, у нас у всех было мирное небо над головой, а потом раз… и ты вынужден бросить всё, чтобы спасти жизнь своих близких от ужасов войны и вынужден отделять своё пространство от других простынкой, готовить пищу по очереди ещё и на других людей, мыть чистить, драить, терпеть привычки и характеры посторонних людей, ездить по рынкам и провозить собранные у волонтёров продукты, жить по правилам центра для переселенцев и делать многое такое, к чему ты не привык.

Ещё слабые люди легко принимают на себя роль жертвы, они требуют, постоянно ноют, что у них всё плохо, завидуют, тем у кого дела чуть лучше и когда им говоришь, что надо им сделать, чтобы решить их проблему, они хотят, чтобы за них кто-то это сделал. А ещё такие люди очень неблагодарные, чтобы им не сделали, им всё мало. К тому же ещё и оклевещут тех, кто им делает добро.

Сильными не рождаются, сильными становятся! Как спортсмен тренирует мышцы, так тренируют характер. И лучший учебник по тренировке характера – это Библия и примеры библейских героев, и этому надо уделять время. То ли ты сам читаешь, то ли читаешь своим детям – назидаешься сам и назидаешь своих детей, и закладываешь фундамент характера.

Драгоценные, тренируйте свой характер и характер ваших детей и тогда в трудные времена, вы будете выше всяких житейских бурь, выше войны.

Перехрестя доль

shaarelles — Sun, 08 Sep 2019 12:19:05 GMT

2014-й… Її світ змінився до невпізнанності. На вулицях рідного Севастополя – чужинці у військовій формі , зі зброєю.

Звідусіль лунає чужа мова.

У повітрі відчувається присмак тривоги і небезпеки.

Через кілька днів ці люди заходять у їх двір.Здоровенний алабай захищає господарів, постріл—і його вже немає. Чотирнадцятирічна донька не витримує і в обличчя чужинцям кричить: «Забирайтеся, це мій будинок, моя країна!»
Саме тоді жінка зрозуміла, що залишатися тут просто небезпечно для життя. І вони з сім’єю виїжджають до родичів у столицю. Залишають все: майже 30 років життя, друзів, улюблену роботу, будинок на березі моря...
Уже немає сліз, розпачу. Залишилася тільки надія на те, що колись все стане на свої місця. І віра, що Господь не залишить їх.

2014-й… На її рідній Луганщині відбуваються події, які навіть у думках не можна було припустити.
Танки, обстріли, бойовики у «камуфляжах». Жінка розуміла, що сталось щось страшне, невідворотне. У той час її чоловік, колишній шахтар, тимчасово працював у столиці. Відчуваючи тривогу дружини, запропонував їм з донькою на кілька тижнів виїхати до столиці. Вони так і зробили.
Надворі стояло тепле літо, тому взяли з собою найнеобхідніше.

Долі двох жінок перетнулися пізньої осені в одній зі шкіл Києва. Кримчанка — мати дівчинки-школярки, луганчанка — учитель. Вони ніколи не ділилися одна з одною своїм болем, не розповідали, що довелося пережити. Вони це розуміли без слів.
Тому, коли настала зима, одна з них віддала частину теплих речей іншій.
Бо не могло бути інакше.

P.S. З етичних міркувань не називаємо реальних імен, адже на тимчасово окупованих територіях залишилися рідні та близькі.
Жодна з них (і їх сім’ї) не змогли повернутися додому. Одна продовжує навчати дітей, інша — працює за фахом — лікарем.
Обидві щиро вірять: Господь почує їх молитви і вони обов’язково повернуться додому.

Історія сім'ї Гойденко

shaarelles — Sun, 28 Jul 2019 12:10:02 GMT

Мы, семья Гойденко, вынуждены были покинуть свой дом в связи с боевыми действиями в январе 2015 года.
На момент, когда мы выезжали из родного города, я была беременна - на 8 месяце, поэтому сложностей на нашем пути в качестве переселенцев без жилья и работы встретилось в несколько раз больше.

По приезду в Киев нам помог Центр социальной реабилитации для переселенцев, что расположен в смт. Коцюбинское, и мы очень благодарны, что нас приняли туда достаточно тепло и гостеприимно. На тот момент это было для нас неоценимой помощью, особенно, учитывая мое положение.

С Центром у нас очень много воспоминаний: там мы расписались, повенчались, родилась доченька София, и там же у отца Николая в храме мы её и покрестили. Прожили мы там на протяжении полутора лет, и за эти полтора года мы были обеспечены всем благодаря руководству, служителям, волонтерам и другим неравнодушным людям. Еда, одежда для малышки, коляска и прочие нужные вещи - всем этим нам неоднократно помогали, что было настоящим благословением.

Но самое главное - благодаря этому Центру мы ещё ближе приблизились к Богу, за что отдельно благодарны всем, кто поддерживал нас в непростое время.

Історія сім'ї Потапенко

shaarelles — Tue, 23 Jul 2019 13:39:36 GMT

В связи с началом боевых действий в нашем городе Красногоровка Донецкой области летом 2014 года, наша семья выехала в г.Киев к знакомым. Проживать у знакомых долго не было возможности, поэтому нам пришлось искать временное жилье. Материально было тяжело снимать жилье в г.Киев, т.к не было работы, дети не были определены в учебные заведения.

В маршрутке я встретила переселенца с Луганской области, мы разговорились, и я ему сказала о нашей нужде. Он подсказал,что в смт. Коцюбинском есть реабилитационный центр для переселенцев, руководитель которого- священнослужитель Ильницкий Николай.
Мы обратились за помощью к отцу Николаю, и он согласился помочь нашей семье. Нам дали комнату. В центре волонтерЫ помогали продуктами, одеждой, бытовой химией, медикаментами. Детям ежегодно давали новую школьную форму, все школьные приналежности и прочие нужные вещи.

Первый Новый год был незабываем тем, что мы были не дома, но приняли нас тепло, по-семейному. Все дети написали письма деду Морозу, каждый заказал себе подарок, и самое удивительное, что приехал "настоящий" дед Мороз и подарил подарки, которые дети заказали в своих письмах. Это было очень трогательно и для детей и взрослых (которые такого не ожидали). Мечты сбываются! Большое спасибо всем, кто позаботился о наших детях!

Также в центре ежедневно проводились молитвы, по выходным дням мы ходили в храм, а по праздникам организовывались совместные трапезы, концерты, реабилитационные развлечения для детей. Были совместные субботники по уборке территорий, даже совместно выращивали птицу для своих нужд. Все это помогло нам пережить трудное время. Когда улучшилось наше материальное положение, мы сняли квартиру и освободили место для других нуждающихся в помощи. За все благодарим Бога, центр реабилитации "Логос", волонтеров и отца Николая за оказанную помощь.

Історія Анастасії Тищенко

shaarelles — Sat, 01 Jun 2019 13:12:19 GMT

Попав в центр "Логос" еще несовершеннолетним ребенком, я даже не могла представить, какую решающую роль в моей жизни сыграет данное место. Я и моя семья попали в очень сложную ситуацию с началом войны – отсутствие жилья, достаточного количества средств для проживания и много других сопутствующих проблем. В этот момент мы и узнали об этом месте и людях в нем. Нам сразу же предоставили необходимые условия для проживания и все необходимые вещи. Во время моего обучения в школе, центр постоянно помогал принадлежностями , школьной формой, а также давал возможности посещать различные образовательные мероприятия. Кроме всего этого, со мной и моей семьей постоянно велись психологическая и духовная работа, постоянно находились люди, оказывающие поддержку.

Центр сыграл большую роль в моем духовном росте и моих взаимоотношениях с Богом, что сейчас является для меня наиболее важной помощью. В этом месте я получила много новых знакомств с людьми, через которых Господь давал мне свои благословения. Так, здесь я узнала о БФ «Благомай», которые на данный момент являются спонсорами моего образования в университете. Сейчас я и моя семья все еще находимся в этом центре, поскольку не имеем возможности снимать другое жилье. И я очень благодарна центру, что, несмотря на все трудности, мы имеем поддержку в этом месте.

"Якщо є хоча б ноги, значить, ти вже злегка щасливий" (стаття від 04-07-2014)

shaarelles — Thu, 30 May 2019 13:58:45 GMT

У будівлі колишнього дитячого комбінату в смт. Коцюбинському під Києвом розташувався Центр реабілітації та соціальної допомоги для вимушених переселенців c Донбасу. Більше півсотні сімей з дітьми поселив тут місцевий священик УПЦ КП Микола Ільницький, він же батько Микола. Ми поспілкувалися з господарем притулку і його підопічними.

З тильного боку будівлі щосили йшли будівельно-ремонтні роботи. З фасаду стояли автомобілі приватної клініки «Добробут», на мотузках сушилася білизна, поруч в пилу хлопчаки бігали за м'ячем. Вийшла на прогулянку з дітьми Маргарита, жвава молода мати з м. Дружківка, повідала свою історію переселення - одну з багатьох схожих історій.

- Ми їхали полями-посадками до Донецька. Дещо як, на таксі - дуже довго вмовляли людину, щоб він відвіз нас. Ми платили шалені гроші. У Донецьку вже сіли на поїзд, доїхали до Києва - нас зустріли волонтери і привезли сюди. Ось так ми і їхали, тому що там страшно.

- Там навіть води не було. Ми жили місяць без води. Поруч є криничка, трохи вище нашого будинку, кілометр десь йти до кринички. Чоловік кожен день йшов, набирав водички і приносив додому. Це тут такий клімат - прохолодно, а у нас жарко. Діти 2-3 рази виходять на вулицю, природно, їх треба купати, обстирати, помитися самим, їсти приготувати, помити посуд, помити підлоги. От уявіть, це постійно приходити з роботи і починати тягати цю воду.

Поруч світловолоса дівчинка з блакитною повітряною кулею в руках намагається привернути увагу матері.

- Мама, мама, мелики! - голосно кричить дівчинка. Впізнається характерний донецький говір.

- Так, дивись, як багато мілків тут. Будемо малювати, - заспокоює дитину Маргарита і продовжує свою розповідь.

- Тут нам добре. Місця вистачає. Умови більш-менш, є і душ, і пральні машини, гаряча і холодна вода, і питна - через фільтр йде, й непитна, яка хочеш, - радісно перераховує жінка. - Всім всього вистачає.

Маргарита за професією - інженер по закладці фундаменту. Зараз вона у декретній відпустці по догляду за дітками, яким 1,5 і 2,5 року. Її чоловік в Дружківці працював водієм, зараз підшукує роботу в Києві. Нашу розмову перериває людина з великими сумками.

- Здрастуйте! А тут люди, так? Я хотів передати ось.

- Так, проходьте, вас візьмуть волонтери, - Маргарита вказує ходок на вхід в будівлю. Нам пояснює:

- Люди допомагають, несуть все, кожен день. Люди тут добрі, налаштовані добре.

Запитуємо, чи не лякають на Сході тутешніми бандерівцями.

- Залякують «Правим сектором» - наприклад, що приїде «Правий сектор» і почне усіх вирізати. У нас в місті ДНРовці - вони так, не бентежачись, поставили посеред ринку свої пропагандистські пісні, поставили коробку - мовляв, кидайте нам гроші. А місцевих, які багатші, почали (шантажувати) - або дайте нам по-хорошому або по-поганому. Люди там - у кого-то м'ясокомбінат в місті, у кого-то ресторан. Вони віджимають. Мовляв, давайте, спонсируйте нас, ми все-таки за вас.

- Ми коли виїжджали - у нас з міста дві дороги йде. І ось так повалили великі тополі на дорогу, і обклали їх покришками. Щоб люди не бігли в разі чого. Ой, і стільки там понасипано! І блокпости... Ми, виходить, їхали через посадки. У чоловіка квартира залишилася у Костянтинівці, у мене в Макіївці. Все покидали. Свекруха залишилася в Костянтинівці. Їй же вже 56 років, вона не хоче їхати - мовляв, я тут народилася, я тут і помру. Але вона недавно дзвонила, розповідала, що було бомбування: «Ой, а наше бомбосховище завалено сміттям. Ми ховаємося під школу».

З волонтерами Маргарита зв'язалася ще з дому, через інтернет. Її родину зустріли на вокзалі, відразу привезли в Коцюбинське, допомогли оселитися. З собою люди взяли тільки документи, постільна білизна та дитячі речі - своїх речей практично не брали.

- Тут думаємо залишатися, поки не вщухне там. А якщо розбомблять все так, що повертатися нікуди, то будемо щось шукати тут, напевно. Зараз ні в Костянтинівці, ні в Макіївці потяги не ходять. Перекриті всі ж/д вокзали. А в Красноармійськ навіть автобуси не ходять. З Краматорська дзвонять - їх бомблять і вдень, і вночі. Немає ні світла, ні води.

Дивуємося, що при цьому бойовики нібито користуються підтримкою місцевого населення. Маргарита стверджує, що це не зовсім так - у місті залишилися, по більшій частині, жебраки і маргінали.

- Хто міг утекти, у кого було куди бігти - ті вже повтікали давним-давно. Хто-то до родичів за кордон поїхав, хтось до родичів у Росію, хтось на Західну Україну. Половини людей вже немає. А кому нікуди бігти - сидять по районах.

Сім'я Маргарити їхала тихо і швидко, до державних служб за допомогою не зверталася.

- Якщо зловлять, побачать, що до держави біжимо - все буде гірше. А так бачать, що ми на машині самі, ми хоч можемо сказати, що за воду кудись їдемо, - Маргарита сміється, повертається до дочки.

- Настя, де кулька? А де Ваніна кулька? Вже викинув? Мелок бери, підемо малювати.

Заходимо в будинок. У передпокої кілька жінок пораються з сумками і ящиками, заповненими продуктами, білизною, одягом, іграшками. Говорити відмовляються - відмахуються, мовляв, їх вже знімали і записували інші. До нас підходить міцний молодий чоловік. Дізнається, звідки ми - підтверджує, що нас чекали. Одночасно вручає згорток жінці по сусідству:

- Юля, ось тут дві наволочки я приніс з того комплекту, це нові.

Євген відповідає за охорону притулку. Він приїхав з родиною з Донецька в середині травня. Береться показати нам будівлю. Починаємо з великого холу на першому поверсі двоповерхової будівлі.

- Це у нас спільна їдальня. Тут зараз такий невеликий безлад, тому що до нас приїхали педіатри з «Добробуту» - оглядають дітей.

Лікарів викликали вперше. На момент візиту 18 червня в притулку проживали 120 осіб, з них 55 дітей. Крім переселенців з Донецької області, в Центрі залишалися дві сім'ї військовослужбовців з Криму. У червні щотижня прибувало до 20 нових біженців з Краматорська, Горлівки, Дружківки, Макіївки, Донецька, Тореза.

- Людей тут можна розмістити скільки завгодно. Але ті, які приїхали першими, будуть в кімнатах, для сім'ї окрема кімната. А наступні вже живуть в спортзалі по 30 чоловік. І там діти, дорослі, тата, мами. Але на другому поверсі йде будівництво. Буквально тиждень-два, і 40 людей переселять вже в окремі кімнати.

Київські координатори, телефони яких можна дізнатися по ТБ і в інтернеті, розподіляють новоприбулих переселенців по місцях тимчасового поселення. За словами Євгена, в притулок в Коцюбинському можуть потрапити тільки родини з дітьми.

- А так батько Микола приймає всіх. Навіть не замислюючись. У нас були люди, які по ту сторону барикад стояли, і з кульовими пораненнями було - їм надали допомогу. Але вони себе проявили негативно - почали виникати конфліктні ситуації, і їх переселили в інше місце, щоб просто якось це дозволити.

Проходимо по довгому коридору. Навколо бігають діти, за ними доглядають жінки. Чоловіків майже немає - хтось вже знайшов тимчасову роботу, інші допомагають по будівництву. Заглядаємо в кімнату з пральними машинами і сушарками, загальні душові. За ними - житлові кімнати. Оглядаємо колишню ігрову кімнату, досить просторе приміщення - поки тут облаштовані місця для п'ятьох, але можуть поміститися до 30-ти чоловік.

- Отець Миколай приймає таку кількість людей, щоб після добудови у кожної родини була окрема кімната.

На поверхах по 4-5 морозильних камер і великі холодильники, заповнені продуктами, які привезли волонтери.

- У нас в інтернеті є координатори, кожен займається своїм напрямком. Хтось продовольством, хтось побутовою хімією, хтось розвагою дітей. Вчора більше 30 дітей були в кінотеатрі.

На другому поверсі у великій кімнаті «штабелями» стоять більше десятка ліжок - прямо піонертабір. Далі - окремі кімнати. Посередині загальна їдальня. Досить затишно, помітний нестарий ремонт.

Євген розповідає про відвідувачів Центру.

- Приходять різні телеканали знімати, і з ООН з прав біженців. В ООН і в Євросоюзі готові допомагати - є і фінансова, і гуманітарна допомога. Але вони чекають офіційного звернення держави, уряду. А у нас офіційно біженців немає.

Запитуємо, не думають, як це прийнято в Києві, організувати мітинг під Верховною Радою, прийти з плакатами, з чіткими вимогами.

- Та немає таких ідей в принципі. А які вимоги, дати нам статус біженців? Вони не дадуть, тому що за правилами ООН ми не є біженцями. Біженці - це особи з іншої держави. Тобто, якщо ми будемо біженцями, це виходить що «Донецька народна республіка» існує. Якщо поїхати в Росію, тоді ми будемо біженцями. Ось кримчанам дають статус біженців.

- Ми взагалі думали, ось вибори - і додому поїдемо. Але вже пройшов майже місяць. Ми новини черпаємо в основному з інтернету - там мінімум 3 місяці, а максимум 3 роки (продовження збройного протистояння на Донбасі) дають прогнози.

Приїжджає отець Микола. Молодий священик у штанах і футболці віддає вказівки робітникам, і проводить нас в кімнату, де знаходиться церква. Дізнавшись, що будемо фотографувати, переодягається в рясу. Розповідає про те, що будівлю колишнього дитячого комбінату було передано Коцюбинської сільради ще в 90-х роках минулого століття.

- За 20 років безгосподарності все, що можна було винести - винесли, решта зруйнували. Тут були гори сміття, відповідно, коти і собаки.

У 2003 р. будівлю передали громаді УПЦ КП для створення Центру реабілітації та соціальної допомоги - в безкоштовне постійне користування з правом придбання. Служителі громади освятили будівлю і почали поступово ремонтувати. Паралельно доставляли гуманітарну допомогу нужденним - неблагополучним і малозабезпеченим сім'ям, дітям-сиротам, інвалідам.

- В 2007 р. до нас приїхала сім'я з Західної України. Молодий чоловік 25-ти років після аварії був без руху, п'ять місяців провів у комі. Його привезли, попросили останній шанс дати - може, в Києві хтось візьметься поставити його на ноги. Ми, звичайно, прийняли, збирали пожертви на його реабілітацію - чоловік пішов через три місяці, з Божою допомогою, і заговорив. Його звуть Богдан, він зараз у Тернопільській області, звідки родом, батько двох дітей.

Були інші сім'ї, а потім - боротьба з чиновниками, які протягом кількох років намагалися відібрати будівлю Центру, щоб використовувати, за словами священика, в комерційних цілях. А з середини березня цього року розпочався заїзд біженців - спочатку 9 сімей з Криму, всього 22 людини. На той момент притулок навіть не був адаптований для постійного життя. В травні пішов Донбас.

- Раптово голова сільради подзвонив і каже: «Батько Микола, вже їдуть, як там Центр?».

Священик і не очікував, що його ідеї соціального служіння колись стануть популярні і затребувані. Довелося взяти кредит 1,5 млн грн на добудову та ремонт будівлі. Це лише частина необхідних грошей. Ільницький щомісяця платить величезні суми за «комуналку», крім того, його громада будує в селищі собор, окремо забезпечує Центр для людей вулиці, а тепер ще і будівництво. Отець Микола ставиться до цього по-християнськи: так, непросто, але Бог допоможе.

- Сьогодні немає, завтра немає, йдеш, береш у борг, що з'являється - перекриваєш борг і комунальні. Так, це така робота. А більшість не вірить, коли приходить, дивиться. Тут же величезні кошти вкладені. І бізнесу в мене немає, хоча легенди ходять. Я кажу, що тут церква - і потрібно зберігати цей простір, цей напрям.

- Я б сказав, що їм (біженцям) складно. А нам - слава Богу, живі. У мене там (підшефні в госпіталі ) без рук, без ніг. І я розумію, що якщо є хоча б ноги, значить, ти злегка щасливий, - каже Микола.

Проходимо через внутрішній дворик, піднімаємося на другий поверх - там йде будівництво. Священик сподівається, що меценати допоможуть купити вікна та двері, а також будматеріали, щоб якомога швидше закінчити роботи. Якщо добудувати всі будівлю, то буде можливість прийняти ще до 150 осіб.

- Всі пансіонати, літні табори, взяли людей з Донбасу, з приходом осені доведеться розселяти. Дітям потрібно буде йти в школи, дитячі сади. Тут же ми на місцевому ж рівні з сільським головою в садки, школи оформляємо. Роботу для переселенців шукаємо. Я особисто цим активно займаюся-займаюся, зустрічаюся з роботодавцями, щоб дізнатися, наскільки вони платоспроможні, відповідальні.

Кілька чоловіків вже влаштовані на роботу. З прийомом в навчальні заклади проблем не буде, - переконаний священик. Усі школярі, які приїхали в травні, вже закінчували навчання в Коцюбинському.

- Був випадок, коли ми поїхали до директора школи, він говорить, що випускниця - це дуже складно, тому що вже всі атестати замовлені і так далі. Я запропонував: «Може, вона там здасть? Повернеться і там здасть іспити?». І кажу: «Тільки разом з нами. Я, і ви, і вона - ми поїдемо туди (в Донецьку область)». Якщо ставити питання саме так - нам відразу життя здасться іншим. Мова йшла про дівчинку з сімейного дитбудинку, в якому 11 дітей - п'ятеро своїх і шість адаптованих.

Повертаємося в житлове крило. В коридорі шумно, як у багатодітній родині. Повз нас на пластмасовій машинці проїжджає дитина.

В їдальні Юля, висока худа дев'ятикласниця, та сама, з розповіді Ільницького - сидить перед великим телевізором. По ТРК Україна йде якийсь серіал. Дівчинка на інтерв'ю не налаштована. Дізнаємося, що відмінницею була ще там, в Дружківці. Сюди приїхала перед іспитами, днями отримала атестат з відзнакою, відгуляла випускний. Хоче вступати в 10-й клас.

Ініціативу розмови переймає бабуся Юлі, що сиділа поруч за столом. Представляється Валентиною Романівною.

- Випускники у нас Юля і Микита - вони брат і сестра, і ще дівчинка Лія. Взяли їх добре. І вони задоволені в школу ходять - наче там навчалися.

Через віконце видно, як хтось на кухні миє посуд. Жінки чергують тут по черзі: готують, прибирають.

Валентина Романівна каже, що переїзд для їх великої родини був крайнім заходом.

- Прийшли дитячий будинок розстрілювати, що нам залишалося робити? До нас в Дружківці прийшли 18 осіб із зброєю. Почали погрожувати - ми вас поубиваем і так далі.

Цікавимося, чого хотіли бойовики.

- Та не знаємо, що їм потрібно було. Вони запитали: «Чому у вас український прапор?». А ми за Україну, ми українці, ми жили тут, в Україні, народилися в Україні, і діти народилися в Україні. Як же це? Тим більше ми дітей вчили. А прапор великий у нас. Виносили кожен раз при побудові.

Жили в Дружківці у великому будинку 500 квадратних метрів, де батько сімейства сам зробив ремонт. Жінка припускає, що хтось їм позаздрив.

- Ви знаєте - і не зрозумієш, народна та влада або бандити. Швидше за все, бандити. Народна влада так не робить.

Валентина Романівна обережно просить багато про них не писати. Помічаємо, що боятися нічого - сім'я адже вже в спокійному місці.

- А раптом ми повернемося? Ви знаєте, рідне є рідне. Хочемо повернутися.

За сусіднім столом молода мама годує з ложки кашею навіжену руду дівчинку дитсадівського віку. Дівча кричить, сміється і перетворює процес харчування в пригоду. Бажаємо тимчасовим переселенцям удачі. Хочеться, щоб дитячий сміх повернувся в Дружківку та інші містечка Донбасу.

Під Києвом священник дав притулок 46 біженцям з Донбасу (стаття від 3.06.2014)

shaarelles — Thu, 30 May 2019 13:51:10 GMT

Отець Микола взяв кредит, щоб зробити ремонт на покинутій фабриці, і поселив туди людей

Отець Микола Ільницький з смт. Коцюбинське, що під Києвом, прихистив 46 біженців зі сходу, з яких 35 – діти. Переселенців священик поселив у двоповерховій будівлі, де в 1990-х був комбінат з виготовлення дитячих меблів. "Батюшка – золота людина!" – кажуть про нього постояльці.

Витратив мільони

"Ця будівля була покинутою. Там дах протікав, навіть скла у вікнах не було! Селищна рада виділила його нашій громаді і в 2003 році, силами волонтерів, ми зробили в центральному корпусі невеликий ремонт. Ми там відкрили реабілітаційний центр для малозабезпечених сімей. Хто ж знав тоді, що через десять років тут житимуть біженці!" – розповів нам отець Микола.

За словами священика, перших переселенців він прихистив ще в березні – 9 сімей військових, які виїхали з Криму після анексії півострова Росією. "Щоб зробити капітальний ремонт, мені довелося взяти в банку кредит на 1 млн грн. За ці гроші повністю привели в порядок центральний корпус будівлі і частково – ліве крило. Купили меблі, постільну білизну, ковдри... З часом родини військових роз'їхалися по інших містах України – жити і працювати, і з 9 сімей залишилися тільки дві. А коли на сході України почали звірствувати сепаратисти, я вирішив, що буду приймати біженців з "гарячих точок". Зараз у нашому центрі живуть близько 46 осіб, з яких 35 – діти. Біженці приїхали з Донецька, Краматорська, Слов'янська, Дружківки, Горлівки та Макіївки", – каже отець Микола.

За словами священика, він зміг би прийняти ще 40 переселенців, але грошей на ремонт у нього немає. "Я і так не знаю, як розплатитися за банківську позику, яку я взяв під ремонт. А адже закінчити потрібно ще ліве крило, щоб туди можна було поселити ще людей. Але потрібні гроші – ще як мінімум тисяч 500", – каже отець Микола.

Теніс і їжа

Живуть біженці на першому і другому поверхах, в маленьких кімнатах площею 3 на 3 метри. З меблів – два ліжка і пара тумбочок, більше сюди просто не поміщається. Туалети і душові – загальні на поверсі. Дорослі живуть в кімнаті по дві особи, а діти – по четверо: для них встановлені двоярусні ліжка.

Для малюків також обладнали ігрову кімнату з настільним тенісом. На першому поверсі – їдальня і кухня де переселенці готують їжу і дивляться телевізор. З продуктами допомагають волонтери – привозять овочі, молочні продукти, м'ясо, але продовольства завжди не вистачає. Є навіть маленька молитовна кімната. "Живемо, що називається, в тісноті, та не в образі. А що поробиш, якщо вдома нас переслідують лише за те, що ми хочемо жити в Україні, а не в якійсь республіці?! Є надія, що скоро все закінчиться і ми зможемо повернутися додому", – говорить біженець з Донецька Дмитро.

"За нами вночі прийшли люди зі зброєю"

Житель Донецької області Сергій Лісютін приїхав до Києва 12 травня разом з дружиною і 11-ма дітьми (5 хлопчиків і 6 дівчаток) віком від двох років до 21 року. "Ми приїхали з Дружківки. Бігти довелося після того, як уночі до нас прийшли 15 озброєних сепаратистів. Вони шукали в нашій квартирі бійців "Правого сектору" і звинувачували мене і мою сім'ю в допомозі українським військовим. Я завжди виступав за єдину Україну, але ризикувати життям дітей просто не міг", – розповів Сергій. За словами біженця, до Києва він з сім'єю добирався на двох мікроавтобусах. "Нам пощастило: за день до втечі військові рознесли блокпост сепаратистів, і нашому виїзду ніхто не перешкоджав", – згадує він. Уже в Києві від знайомої дізнався, що отець Микола приймає біженців. "Він – золота людина! Стільки зробив для нас добра. Але влаштовуватись в столиці ми не плануємо – повернемося, коли припиниться ця страшна війна", – каже Сергій.

Біженців вже нікуди селити

Тільки за останній місяць в Київ приїхало понад три тисячі переселенців з Донецької та Луганської областей, де досі тривають криваві сутички українських військових і терористів. За словами Вадима Кодачігова, голови Координаційного центру допомоги вимушеним переселенцям КМДА, щодня до них по допомогу звертаються понад 50 осіб. "Люди приїжджають без нічого – хапають діток і біжать зі своїх будинків, подалі від куль. Але в Києві на всіх не вистачає тимчасового житла. Ми вже заселили практично все, що можна було заселити, а потік людей не зменшується. Я навіть передав листа до Кабміну, щоб людям якось допомогли з житлом, виділили хоча б ще один санаторій", – говорить Кодачігов.

Під опікою отця Миколи (стаття від 18.06.2014)

shaarelles — Thu, 30 May 2019 13:35:11 GMT

Щоб розмістити понад сотню переселенців з Донбасу та Криму, священик взяв півтора мільйона гривень кредиту.

Поки влада ламає голову над тим, що робити із біженцями з Криму та сходу, священик із селища Коцюбинського на Київщині взявся до справи. Отець Микола Ільницький прихистив 103 переселенців, 50 з яких діти. Християнський центр розташований у мальовничому куточку селища — навколо ліс, неподалік озеро. У дворі працюють будівельники. Ще б пак, місця вже немає, а отець Микола має намір прийняти ще півтори сотні жертв окупантів. Живуть переселенці у кімнатах, заставлених двоярусними ліжками. На першому поверсі — кухня та їдальня, на другому — спортзал. З харчами та одягом допомагають волонтери та небайдужі люди.

«Молився, щоб влада не заважала...»

У дворі дорослі разом із дітлахами сортують ящики з продукцією, яку привезли благодійники. Під’їжджає ще одна автівка. Підприємець Олександр кличе на підмогу — вивантажити мішки з багажника. «Щойно дізнався, що тут біженці, відразу вирішив допомогти, — каже чоловік. — Привіз по мішку цукру, борошна, рису, гречки. Можу ще свинини підвезти. У мене товариш — власник ресторану. Думаю, не відмовиться допомогти».

…До 90-х тут був дитячий комбінат, який за десять років перетворився у руїну. У 2003-му отець Микола разом з громадою створили реабілітаційний центр для малозабезпечених родин. Священик родом із Самбора, що на Львівщині, у Коцюбинському служить 14-й рік. «У 2003 році ми ініціювали передачу зруйнованого приміщення колишнього садочка релігійній громаді, — розповідає отець Микола. — Відремонтували приміщення. Проводили служіння для неблагополучних сімей. Згодом почали привозити важкохворих на реабілітацію».

Ситуація у країні внесла корективи в діяльність християнського центру. У березні селищний голова Коцюбинського попросив отця Миколу прийняти дев’ять сімей військовослужбовців з Криму. З квітня сюди почали масово заселятися біженці з анексованого півострова та сходу. Аби навести лад у корпусах, о. Миколі довелося взяти позику у банку — півтора мільйона гривень. За ці гроші привів до ладу центральний корпус та закупив нову техніку. «Тепер вся надія на благодійників, — зітхає священик. — За два тижні плануємо відремонтувати ще двісті квадратних метрів будівлі. Ще один корпус потребує капітального ремонту. Якщо це зробимо, заселимо ще 150 людей. На владу годі надіятися: кажуть, бюджети порожні. Молився, щоб хоч не заважали».

«Повертатися на Донбас не хочу»

«Тут є чотири сепаратистки, які стояли на блок-постах у Донецьку, — шепочуть постояльці. — Одну привезли поранену. Вони з нами не спілкуються, тримаються осторонь. Та ми до них не налаштовані вороже, про політику мало говоримо».

Подружжя Маловичків з Донецька разом із чотирирічним синочком Данилком приїхало у Коцюбинське три тижні тому. Залишили домівку після псевдореферендуму, коли зрозуміли, що нічого доброго у рідному місті не світить. Зі собою взяли лише необхідні речі, які вмістилися у три рюкзаки. «У Києві вісім днів жили у хостелі, — розповідає голова родини пан Євген. — Вже придбали квитки на Львів. Аж раптом зателефонували волонтери з благодійного фонду, куди дружина заповнила анкету, і порадили цей прихисток». У центрі родині виділили окрему кімнату, годують. «Вчора їздили в Ірпінську міськраду, аби дізнатися, як отримати статус біженців. Наткнулися на хамство. Один так прямо і сказав: «Нащо ви сюди приїхали?». Вони тут тихенько собі землю ділили, а тут понаїхали, щось просять».

У Донецьку пан Євген працював начальником відділу технічного контролю на керамічному виробництві, пані Ольга займалася невеличким бізнесом. Тепер чоловік шукає хоч якусь роботу.

Пан Юрій з дружиною і трьома малолітніми дітьми покинув рідну Макіївку 23 травня. «Довго вагалися, — розповідає чоловік. — Шкода було залишати будинок. Зрештою, страх за дітей переважив. Боялися прокинутися одного ранку у Росії. На сході все йде за кримським сценарієм. Вирішили, що треба тікати, поки не пізно». У Макіївці пан Юрій мав бізнес — займався перетягуванням м’яких меблів. Зараз згоден на будь-яку роботу. Похід у місцевий Центр зайнятості не допоміг. «Сказали, на місяць приймають лише 50 заявок, а нас прийшло відразу 25 безробітних. Телефонував за оголошеннями — теж мало толку. Допомагаємо будівельникам ремонтувати приміщення центру».

Попри всі негаразди, пан Юрій оптимізму не втрачає. Каже, із сім’єю шукатиме щастя у Західній Україні. «Я радий, що вирвався з Донбасу, і повертатися туди не хочу. На сході тяжка атмосфера, у людей рабське мислення. Серце кров’ю обливається за Україну, за наших солдатів. Був свідком, як воякам Ірпінського територіального батальйону виділили по вісім патронів та каски 43 року».

35-річна Марина з синами — 10-річним Ельдаром і на два роки молодшим Іллею — приїхали з Горлівки. Удома залишилася мама, яка відмовилася покидати рідне місто. “Я ж повинна рятувати дітей”, — зітхає жінка.

Ельдар та Ілля уже знайшли нових друзів. З мамою саме зібралися на озеро купатися. «Тут нам добре, — запевняють навперебій, — ходили у ліс, на озеро. Додому не хочемо — там війна».

А ось чотирирічний Данилко ніяк не звикне до нової обстановки. Хлопчик часто згадує бабусю, яка залишилася у Донецьку, і постійно повторює: «Хочу додому».

Свобода: точка зору від Лії Бойко

shaarelles — Fri, 12 Apr 2019 08:22:08 GMT

Ми дуже часто, не замислюючись, вживаємо слово "свобода", але яке значення воно має насправді?

Свобода - це незалежність від будь-кого та будь-чого?

Чи може, це відчування спокою?

Для когось свобода - це жити окремо від своїх батьків.

А що це для тебе?

Що таке "жити в свободі", "жити в незалежній країні"?

Коли я і моя родина були вимушені втікати від війни, я вперше замислилася над цим питанням. Це був момент залежності. А саме - від часу. Чим довше ми їхали, тим більшим був ризик залишитись там, де люди вже почали забувати, що таке справжня свобода.
Причина цьому є те, що люди почали думати що свобода - це абсолютна свобода дій. Вони не бачили міри. Не розуміли, що від їх дій залежать також життя інших людей. Іноді користуються словос "свобода ", як прикриттям своїх необміркованих рішень та дій.

Війна перевернула весь мій погляд на життя та змінила моє розуміння цього солодкого, навіть величного слова "свобода..."

Упродовж століть тисячі українці віддавали своє життя, прагнучи здобути свободу Україні. Вони помирали, змагаючись за справедливість і за кращу долю. Також ризикували своїм життям і свободою найвідоміші письменники, що говорили правду на всю країну, та робили важливі кроки для незалежності свого народу.

Кращих слів, ніж у Григорія Сковороди, ми не знайдем:

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.

Автор порівнює свободу із золотом, але наголошує "проти свободи воно лиш болото".
Це підкреслює те, що свобода має велику цінність для людей.

На жаль, як казав Бернард Шоу

"Свобода - це відповідальність. Саме через це всі так її бояться".

Так, свобода це не просто відчуття, це можливість кожному відчувати себе на своєму місці. Сьогодні ми вживаємо це слово як клеймо, але в цьому слові є набагато більше, ніж здається.
Люди просто говорять про неї, але це просто слова, за ними немає ніяких дій.
Вони тільки говорять і говорять, не замислюючись, що для цього потрібно справжнє бажання, жага, а перед цим - розуміння.

Сьогодні, як і тоді, нічого не змінилось. Ми все ще шукаємо шлях до свободи.
Все ж таки, що це? За що помирали наші предки , заради чого помирають наші батьки зараз?
Ми хочемо, щоб нашу країну визнавали, щоб вона була незалежною. Тож почнемо діяти?
Все дуже просто, це як командна гра. Команда, що діє разом, люди, які об'єдналися заради своїх інтересів і переконань, мають більшу силу і шанс перемогти.

Свобода - це те, що ми можем робити разом.

Наші таланти, наші здібності, краса нашого народу - це все в нас є.

Виявляється, що шлях до свободи - це ми!

Історія сім'ї Лисяк

shaarelles — Sat, 06 Apr 2019 08:04:11 GMT

Центр, который стал домом…

“И мы имеем от Него такую заповедь, чтобы любящий Бога, любил и брата своего” (1Иоан.4:21).

В августе 2014 года, когда на востоке страны начались боевые действия, волей случая, при помощи волонтеров, меня и мою 87-летнюю маму принял центр «Логос». Уезжали, как мы тогда думали, на 2-3 месяца. Что успели взять в сумку -- с тем и поехали. В центре нас с теплотой приняли, предоставили комнату, обеспечили всем необходимым: постельными принадлежностями, предметами гигиены, посудой, питанием, одеждой. Нужды не было ни в чем -- было все.

«Логос» принимал всех. В центре были и больные онкологией, и многодетные семьи, инвалиды, старики.
Для деток было много занятий - проводились и различные мастер-классы, экскурсии, занятия тхэквондо… Работали психологи , так как пережитое для всех нас было травмой.

В сентябре детей собрали и одели в школу. Обеспечивали лекарствами больных. При необходимости привлекали волонтеров, оплачивали коммунальные услуги. К зиме жители центра тоже имели все необходимое.

Когда покидали центр, нам дали все необходимое на первое время.
Особую благодарность хочу выразить реабилитационному центру «Логос» в лице о.Николая (Ильницкого) и служителей за помощь оказанную мне и моим родным. Нас приняли как в семье!

Людмила, 67 лет, жительница города Донецка.

P.S. Сейчас, не живя уже в центре, который стал для меня домом на 4 года, я вспоминаю о нем с теплотой и благодарностью.

“Но будьте друг ко другу добры, сострадательны, прощайте друг друга, как и Бог во Христе простил вас” (Еф.4:32).

“Будьте все единомысленны, сострадательны, братолюбивы, милосерды, дружелюбны…” (1Пет.3:8-9).

Історія сім'ї Мосіец

shaarelles — Tue, 26 Mar 2019 04:49:10 GMT

Когда началась оккупация Донбасса и до нас стали доноситься звуки взрывов, я испугалась за жизнь и здоровье своего сына Миши, в связи с чем мы выехали из родной Горловки в Житомирскую область. Государство, естественно, не оказало нам какой-либо помощи, поэтому мне с ребенком пришлось хлебнуть различных тягот. Потом я случайно узнала о Центре реабилитации и социальной помощи в пгт. Коцюбинское, где православная церковь принимала переселенцев абсолютно бесплатно, давая им крышу над головой, вещи, продукты и многое другое.

В Центр мы приехали в 2015 году, громада и отец Николай обеспечили нас всем необходимым и даже помогли решить финансовую проблему с предыдущей работой, с чем я не могла справиться самостоятельно ввиду своего бедственного состояния. Большим благословением для нашей маленькой семьи стала помощь в виде дорогостоящих лекарств, в которых остро нуждается Миша, болеющий астмой. Служители церкви молились о духовной поддержке нас, волонтеры искали средства и Господь с человеческой помощью послал нам практически все, в чем мы так нуждались.

Проблема жилья, конечно, все еще стоит перед нами, но что касается всего остального – мы с Мишей можем быть уверены в завтрашнем дне и спокойно спать ночами, не вскакивая от каждого громкого звука. Огромная благодарность за это всем служителям, волонтерам и отцу Николаю, предоставившему мне и моему ребенку самое настоящее убежище.

Історія сім'ї Холошевих

shaarelles — Tue, 26 Mar 2019 04:42:45 GMT

Наша семья покинула Горловку в ноябре 2014г. В это же время сыну был поставлен диагноз сахарный диабет 1-го типа, в связи с чем он нуждался в необходимом при его типе заболевания инсулине. Мы были подавлены, и растеряны, совершенно не понимали, что нам делать со свалившимися на нашу голову бедами. Государство не оказало нам никакой помощи, но через своих друзей мы узнали о Центре реабилитации и помощи для социально незащищенных людей, что находится в пгт. Коцюбинское.

Мы обратились в Центр как в последнее место, где нам могли дать приют на тот момент. Нас приняли, оказали всяческую поддержку: помогли лекарствами, продуктами, одеждой, дали нам крышу над головой, и как это оказалось важно для людей, потерявших свой дом, словами не передать. В центре для переселенцев была организована консультативная помощь волонтеров-медиков, психологов, что стало незаменимой поддержкой для нас в моральном и духовном плане. Живя в центре, мы увидели, что громада Украинской православной церкви в Коцюбинском во главе с настоятелем отцом Николаем оказывает помощь не только переселенцам, но и местным жителям, которые оказались в тяжелой жизненной ситуации и отчаянно нуждаются в помощи. На сегодняшний день мы и сами включились в служение помощи вместе с громадой, и считаем себя частью этой церкви, несмотря на то, что являемся протестантами.

Я очень благодарна всем, кто до сих пор продолжает совершать это благое дело, несмотря на потоки провокаций и негатива. Эта, достаточно небольшая группа служителей, в небольшом Коцюбинском, подала всем нам пример, какую неоценимую помощь ближнему могут оказывать люди, движимые Божьей любовью. К нам в центр приезжают люди из других регионов Украины и других христианских конфессий, чтобы включиться в движение помощи для тех, кто оказался выброшенным на обочину жизни по той или иной причине. Мне неизвестно, как дальше сложится жизнь нашей семьи, но одно я знаю точно - этот Центр, а точнее, удивительные люди, которые служат в нем, навсегда останутся в моем сердце, как настоящий пример добродетели и истинных христианских ценностей.

Віра, Надія, Любов, Логос

shaarelles — Thu, 21 Mar 2019 13:48:28 GMT

«Коли настав певний день, і ось Божі ангели прийшли, щоб постати перед Господом, то диявол прийшов з ними. І Господь запитав диявола: Звідки ти прийшов? А диявол у відповідь сказав Господу: Я прийшов, обійшовши землю і обійшовши піднебесну» (Йова 1:6–7)

Боротьба між добром і злом, світлом і темрявою, чорним і білим точиться споконвіку, і жодна зі сторін ніяк не отримає перевагу над іншою. Ця священна війна, почавшись на небі і продовжившись в земній площині не припиняється ані на хвилину від початку існування людства. Адже саме людство з його свободою волі, неймовірною пихою, невіглаством і схильністю до найрізноманітніших гріхів і є тим хмизом, що невтомно підгодовує вогонь цієї війни. Тож чому Господь дозволив своїм найулюбленішим створінням поводити себе як капосним малим дітям, що можуть завдати зла і навіть не зрозуміти цього?

Існування зла: частина балансу

Всі ми періодично завдаємо собі та Богу риторичне питання «чи має існувати зло?». З людської точки зору, зло, звісно, є неприродним та жорстоким проявленням хаосу, що зненацька з’являється та руйнує наше налагоджене життя вщент. Але якщо подивитись на це з більш масштабної точки зору, можна побачити, що трагічні ситуації так або інакше змушують нас побачити дещо більше, ніж ми звикли бачити зазвичай. Так, ми маємо свободу волі, але ця свобода має наділяти нас ініціативою робити якомога більш добра, щоб збалансувати та навіть суттєво зменшити присутність злої волі в нашому світі. Безсумнівно, в наших силах змінювати навколишнє середовище – як видиме, так і невидиме, тому що зло не може бути душевним покликом людини, вона просто не створена сіяти зло, хоч і робить це з нездоровим завзяттям.

І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її: чоловіка й жінку створив їх" (Бут. 1:27)

Якщо зло в тому чи іншому вигляді торкнулося безпосередньо нас, ми можемо замислитись, як саме ми могли запросити його у своє життя, який гріх міг притягнути до нас трагедію, що має стати для нас тяжким, але необхідним уроком? Звісно, як створінням єгоїстичним, нам хочеться заперечити свою недовершеність, мовляв, деякі речі стаються просто так, але якщо пильно придивитися, то ні, просто так не буває нічого. Рівновага завжди відновлюється, тому якщо ви десь тяжко згрішили, маєте за це відповісти, зробили добру справу – ваше добро до вас обов’язково повернеться.

Найстрашніші втрати

"Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, а гріх, що живе в мені" (Рим. 7, 19–20)

Порушення заповідей, людська жадоба, ненависть, відступництво від Господа – все це зробило Землю справжнім фронтом, де зло повзучим наступом підкорює найслабші душі, а добро намагається повернути завойовані території Божим словом та світлими діяннями. Війни, без яких людство, здається, не проіснувало ще жодного століття, множать та плодять зло, лишаючи по собі колоссальну кількість жертв – як померлих, так і живих. І якщо загиблі вже пішли на Суд Божий, то живі потребують невідкладної допомоги тут і зараз. Їм, як повітря, необхідні Віра, Надія та Любов – бо більшість постраждалих від війни в першу чергу втрачають саме їх. Як міг Господь допустити таке на нашій землі? – і від людини йде Віра. Я більше ніколи не зможу забезпечити себе та свою родину нормальним життям! – і від людини йде Надія. Люди знищили все, що було мені дороге! – і від людини йде Любов. Що після цього лишається від самої людини, відомо лише Богу.

Логос як форпост між світлом та пітьмою

Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. (Ів.1:1)

Спочатку було Слово – Слово й продовжує жити в наші буремні часи, допомагає повстати з колін, відроджує втрачену духовність. Центр Логос, як один з багатьох острівків світла посеред темряви, тихо й непомітно допомагає жертвам війни та жертвам своіх гріхів повернутись на вірний шлях і заново віднайти в собі Віру, Надію та Любов. Духовна, фізична та матеріальна підтримка, яку так важко знайти в збайдужілому світі навіть від своїх близьких, в Логосі є тим самим фундаментом, на якому будується черговий форпост світла, чергове підтвердження того, що зло не буває неосяжним і що впоратись з ним можна. Для цього люди мають об’єднуватись духовно, створювати міцні ланцюги, які не прорвати жодній ворожій навалі, жодній негативній думці. Саме Ісус Христос благословив нас перемагати зло добром і шукати можливості виправлення наших гріхів – але перш за все усвідомити, що саме ми робимо не так і чому ми це робимо. Але найважливіше полягає в вірних пріоритетах, вказаних нам Господом: маємо боротися не проти зла, а за мир та чистоту власної душі – перш за все звертаючи увагу на свої гріхи, а не на гріхи інших людей.

Наостанок давайте згадаємо чудову притчу, яка підсумує все вищесказане краще за будь-які слова.

« Один монах старанно молився, прагнучи осягнути, що є пекло і рай. Однієї ночі йому наснилося, що кличе його Бог і підводить до дверей із надписом: "Пекло".
Монах відкриває двері й бачить кімнату, посеред якої стоїть великий стіл, на ньому – чан зі смачною ароматною стравою. Навколо стола стоять люди, слабкі, стомлені, голодні... І в кожного в руці – велика ложка. З такою довгою ручкою, що зачерпнути їжу можна, але неможливо донести її до рота. – "Це є пекло".
Потім Бог повів монаха до іншої кімнати, на дверях якої було написано: "Рай". Монах бачить: та ж сама кімната, стіл, чан зі стравою. Та такі ж великі ложки в людей. Але люди зовсім інші – веселі, добрі, ситі.
"У чому ж різниця?" – питає монах. Бог відповів: "Різниця у тому, що в цій кімнаті люди навчилися своїми ложками годувати один одного..."»

Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. ( Послання Павла до Галатів 6;2 )

Історія сім'ї Дуда

shaarelles — Sat, 16 Mar 2019 11:00:20 GMT

Причина, которая привела нас в центр "Логос", была не война на Донбассе, где мы живём, а страшная болезнь мужа - саркома. В "Логос" я дозвонилась в отчаянии после шести месяцев мытарств по больницам и хосписам города Киева. Я не знала, что делать дальше: муж Коля уже не мог ходить и самостоятельно обслуживать себя, нам негде было жить, средства на лечение заканчивались. И вот тут Господь протянул руку помощи, которой стал центр реабилитации и социальной помощи "Логос".

Я рассказала нашу историю руководителю центра, отцу Николаю, и он сказал, что мы можем приехать. В центре нас встретили тепло и с сочувствием, многие жители проявляли инициативу и всячески старались нам помочь. Поселили нас в отдельной комнате, у Коли была специальная кровать и даже инвалидная коляска! Братья из центра сделали пандус, чтобы удобнее было вывозить коляску и муж мог дышать свежим воздухом. Мы ни в чём не нуждались, у нас был кров, еда, одежда, лекарства для Коли. Отец Николай очень нас поддерживал и подбадривал, помогал сражаться с больничной системой и находить средства на лечение мужа.

За время проживания в центре мы познакомились с прекрасными людьми, которые помогали и словом и делом: Памела, Наташа Лола, отец Николай... После в центр приехал наш с Колей сын Максим и мы снова были вместе: я, сын, Колина мать и сам Коля.
Наша история закончилась печально. Но последние месяцы жизни Коли мы провели вместе, всей семьёй, в теплоте, поддержке и заботе. И в последний путь отец Николай помог духовно и материально провести мужа, за что ему огромное спасибо! Спасибо тебе, Господи! Это происходило в 2015 году, но и по сей день мы не теряем связь с центром, мои любимые друзья всегда готовы протянуть руку помощи, посоветовать и помочь.

Історія сім'ї Усачових

shaarelles — Sat, 16 Mar 2019 10:31:46 GMT

Наша семья состоит из трех человек.

Я, мама Усачева Светлана на данный момент инвалид 3-й группы по онкозаболеванию, папа Усачев Александр и дочь Усачева Валерия. В мае 2014 года, когда боевики захватили Луганскую область, Лера ходила в четвертый класс, а после последнего звонка - в пришкольный лагерь. Мы жили в центре города возле исполкома, там все время стояли вооруженные люди, ребенку было страшно одному ходить в школу, мы водили ее и забирали ее. Жили в постоянном страхе и напряжении. Потом в мае мне сделали операцию в Луганске, и Саше с Лерой пришлось забирать меня с больницы и пересекать все эти ужасные блокпосты, которые были на всех выездах с города. Лера была очень напугана, но ее не с кем было оставить дома, и это было очень страшно для нас всех.

В июне 2014 года периодически проходили обстрелы, нам говорили, что это учения, иногда очень сильно стреляли и даже из Градов, мы ночью спали в ванной комнате. У Леры два с половиной года не проходил страх, она боялась спать сама в комнате. Я на нервной почве начала сильно болеть, в итоге произошел рецидив основного онкозаболевания (имеющегося с 2009 года - Лимфома Ходжкина, смешанно-клеточный вариант), мне было необходимо пройти серьезное лечение, включающее 6 курсов химиотерапии.

В июле 2014 года наша семья переехала из города Ровеньки (Луганская область) в связи с начавшимися там боевыми действиями. Семья поехала в Киев к знакомым, сначала жили 5 человек в одной комнате, трое из нас спали на полу, и так 2 месяца. В это время проходили дообследование в больнице. В августе я начала лечение, которое продлилось 6 месяцев. Потом семья нашла объявление о Центре реабилитации и социальной помощи, основанном православным священником о. Николаем Ильницким.

Так как лечение мне предстояло долгое, мы искали жилье, но нам предлагали только санатории на расстоянии 100-200 км от Киева, а мне нужно было каждый месяц ездить в Киевский онкодиспансер, где меня никто не смог бы проведать и даже еды привезти. Поэтому очень обрадовались, когда нашли сайт о. Николая, связались с ним и он сказал - поможем. Но сначала он помог мне лечь в КООД бесплатно как переселенке, которая зарегистрирована в пгт. Коцюбинское. Они с Сашей на машине о. Николая поехали и взяли в сельсовете соответствующую справку (хотя их начали выдавать переселенцам только в ноябре) и меня положили в КООД с луганской пропиской бесплатно. Без справки пришлось бы платить за койко-место порядка 150 грн в день, при том, что один курс лечения длился 3 недели, а их было шесть курсов. По нашим деньгам это было нереально.

После лечения я приехала в Центр с семьей. У нас не было ни свитеров, ни теплых носков, все нам дали здесь в сентябре, когда очень сильно похолодало. А мы вообще только с летней одеждой приехали. С помощью волонтеров от Центра, мы оплатили около половины лечения. Была и денежная помощь, и медикаменты на пару курсов химии, и духовная поддержка, без которой мы бы не справились. Сегодня мы живем на съемной квартире, я нахожусь в ремиссии с 2014 года, муж работает, а Лера ходит во второй класс музыкальной школы, о чем всегда мечтала, но не было возможности. Очень благодарны о. Николаю и всем, кто приютил нас и помогал от души в самый тяжелый момент в нашей жизни!

Історія сім'ї Брикових

shaarelles — Sat, 16 Mar 2019 10:29:37 GMT

Я, Тамара Брыкова и мой муж Сергей Брыков не можем не выразить искреннюю благодарность Центру социальной реабилитации и помощи переселенцам, а также лично отцу Николаю Ильницкому. В самое трудное время в нашей жизни он и громада оказали неоценимую помощь и проявили большое милосердие по отношению к нам и нашей ситуации. Я являюсь человеком с инвалидностью II-й группы по общему заболеванию (в том числе сахарный диабет с инсулинозависимостью). Мой муж имеет инвалидность III-й группы. Когда началась война, нам пришлось спешно покинуть родной город Горловку 5 июня 2014 года (так как мы категорически против раздела Украины, за что боялись преследований) самое страшное было в том, что мы оказались без лекарств и средств к существованию по причине состояния здоровья и возраста.

Из интернета мы узнали, что православная церковь в пгт. Коцюбинское принимает переселенцев, давая им крышу над головой. Неожиданным чудом для нас стало то, что громада и лично отец Николай приняли нас в Центр, помогли одеждой, продуктами и, самое главное, жизненно необходимыми дорогостоящими лекарствами. На тот момент я очень нуждалась в стационарном лечении в неврологическом отделении по причине сильнейших головокружений, не позволявших мне даже встать без посторонней помощи. Отец Николай сам отвез меня на своей машине в областную больницу, поскольку Скорая помощь отказалась везти, мотивировав отказ отсутствием бензина.

Приехав со мной в больницу, отец Николай добился у заведующего приема у невропатолога и разрешения на мою госпитализацию в неврологическое отделение. Все это заняло около 7 часов, на протяжении которых он находился рядом со мной, поддерживая и ободряя меня. Только дождавшись госпитализации, которая состоялась поздно вечером, он уехал по своим делам. И вот мы живем в Центре уже 5 лет, поддерживаемые православной общиной, и чувствуем себя не никому не нужными инвалидами-переселенцами, а людьми, которым помогают люди и сам Господь через этих людей. Огромное спасибо всем от семьи Брыковых!

Історія сім'ї Агеевих

shaarelles — Sat, 16 Mar 2019 10:27:45 GMT

Наша семья выехала из оккупированной территории города Горловка (Донецкая область) в июне 2014 года. На тот момент у нас было трое маленьких деток, и мы ждали четвертого малыша, поэтому когда оккупанты захватили горловское МВД и ОБОП, а потом расставили собственные блокпосты, мы поняли, что в родном городе становится опасно. Атмосфера все больше накалялась. Поскольку мы с мужем очень боялись за детей, быстренько взяли самые необходимые вещи, нужные на первое время, и выехали из Горловки, переполненной вооруженными людьми и звуками выстрелов.

Мы не знали, куда ехать, но знакомые посоветовали нам обратиться за помощью в Центр социальной реабилитации и помощи переселенцам отца Николая Ильницкого. В то время он стал единственным человеком, который предложил нам и другим переселенцам помощь и убежище от внезапно грянувшей войны. Когда родился наш сын, именно отец Николай, громада и волонтеры обеспечили нас памперсами, детским питанием, продуктами и вещами. Благодаря им мы и наши дети ни в чем не нуждались и не нуждаются вот уже 5 лет.

Все эти годы мы проживаем в Центре, поскольку пока снимать собственное жилье с таким количеством детишек практически невозможно – как финансово, так и со стороны арендодателей, не желающих селить семью с четырьмя детьми. Мы чрезвычайно благодарны отцу Николаю за руку помощи, которую он нам протянул в тяжелое время, а также от всего сердца благодарим волонтеров и громаду, не оставившую нас одних в сложной ситуации.

Історія сім'ї Тищенко

shaarelles — Sat, 16 Mar 2019 10:22:40 GMT

Всегда сложно оставлять что-то ценное для тебя и начинать все заново.… В такую ситуацию попала и наша семья.

С началом войны, мы незамедлительно покинули наш город и я - одинокая беременная мать с двумя несовершеннолетними детьми - осталась на улице, что именно и привело нас в этот центр. На тот момент государственная поддержка для перемещенных лиц была лишь формальной, а реальную помощь оказывали благотворительные фонды и христианские общины, которых, к сожалению, не так уж много. Одной из таких организаций стала христианская община, представляющая центр реабилитации «Логос». В этом месте нам дали кров и все необходимые для проживания вещи.

На протяжении почти 4 лет, мы получали стабильную поддержку в центре: одежда и игрушки, школьные принадлежности, средства личной гигиены и продукты питания, развлечения и отдых для детей. Но не только материальная помощь стала основой для нас - здесь мы получили психологическую поддержку, а также основу для развития личностного и духовного роста. Прожив этот период времени, столкнувшись со многими трудностями и абсолютно поменяв виденье своей жизни, мы научились принимать жизнь такой, какая она есть, и уповать на Господа, ведь в Библии написано: «Не бойся, ибо Я с тобою, не смущайся, ибо Я Бог твой; Я укреплю тебя, и помогу тебе, и поддержу тебя десницею правды Моей. »(Исаия 41:10).

На данный момент мы так же проживаем в центре, поскольку не имеем средств для съема другого жилья. Единственная поддержка для нас сейчас – это Господь, этот центр и люди в нем. Именно здесь мы познали милосердие Божье, истинную любовь и понимание, и мы верим, что Бог будет благословлять центр реабилитации «Логос» и давать возможность помогать все большему количеству нуждающихся. На фото ниже Наталья, Анастасия, Валерия и Андрей.

Історія сім'ї Маслієвих

shaarelles — Fri, 15 Mar 2019 06:50:13 GMT

14 год был для нас переломным.

Сломались все наши планы, мечты и, в общем, сломалась вся наша жизнь. Изменения пришли в один день, мы взяли сумки, оставили дом, налаженный бизнес, родных и уехали в никуда.

Да, многие могут сказать, что такое было у тысячи людей, но каждая тысяча состоит из единиц, и каждая единица - это чья-то судьба, жизнь и переживания. Нам было нелегко, ребёнок только окончил школу, надо сдавать ЗНО, мы живем, где придется, собраться с мыслями тяжело, не знаешь, где будешь завтра. Работы нет, денег нет, все совсем не радостно.

Когда нас пригласили в Центр социальной реабилитации переселенцев, это стало для нас огромной поддержкой и, одновременно, испытанием. Тогда было трудно представить, что руку помощи нам протянет священник православной церкви, а не протестантский пастор. Наша семья более 20-ти лет протестанты, поэтому для нас помощь отца Николая была абсолютным откровением.

Мы очень благодарны ему, волонтерам и всем, кто принимал непосредственное участие в восстановлении нашей новой жизни! Благодаря тому, что у нас была крыша над головой, муж смог найти работу, сын осмотрелся и выбрал, где ему дальше учиться.

Да, война это огромная трагедия как для тех, кто остался там, так и для тех, кто выехал!
Она сломала много судеб и многие планы поменяла, но огромное спасибо всем, кто нам помогал в это тяжёлое время, кто дал нам крышу над головой, волонтерам за поддержку и помощь, за простых людей которые разделили с нами нашу боль, страх, и разочарование.

Історія сім'ї Бойко

shaarelles — Thu, 14 Mar 2019 08:23:31 GMT

Ми сім’я Бойко, приїхали в «Центр соціальної допомоги та реабілітації Логос» 24.08.2014 року із Іловайська, тому що в наш город як грім посеред ясного неба прийшла війна. Керівництво прийняло нас дуже добре та привітно, забезпечивши нас усім необхідним для життя, тому що з дому ми втікали майже без нічого. Ситуація була дуже непроста – як фінансово, так і морально, ми залишили рідну оселю, напівзруйновану снарядом, розлучилися з рідними та друзями. За час перебування в центрі ми з дітьми пройшли соціальну реабілітацію та гуманітарну/фінансову допомогу, змогли інтегруватися в громаду пгт. Коцюбинське: діти пішли в місцеві садок та школу, а ми, їх батьки, знайшли собі роботу. $CUT$

Також нашим дітям, як і іншим дітям переселенців, була надана чудова можливість побувати за кордоном в рамках благодійної міжнародної програми по соціальній реабілітації. Там вони відпочивали від перенесеного жаху та відновлювали довіру до цього світу, за що ми безмежно вдячні Центру, волонтерам, спонсорам та просто небайдужим людям. На жаль основну проблему з нашим житлом досі не вирішено, тому ми продовжуємо потребувати допомоги і досі перебуваємо в Центрі в якості біженців. Ми безмежно вдячні коцюбинській громаді, керівництву центра та служителям церкви, які відкрили свої серця для допомоги нашій родині та нашим друзям по нещастю.

Словом і Ділом

shaarelles — Wed, 13 Mar 2019 10:22:22 GMT

«По тому всі знатимуть, що ви мої учні, коли матимете любов один до одного» (Івана 13:35), саме ці слова об’єднують на перший погляд людей, які ніколи не бачили один одного і живуть у різних містах України та на різних континентах.

"Треба поміч давати слабим, та пам'ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати!" (Дії 20:35), пам’ятаючи ці слова Центр Логос та його волонтери направляють допомогу соціально незахищеним верствам населення, людям з особовими потребами та родинам, які опікуються такими людьми. Ця допомога надходить і у найвіддаленіші регіони України, де люди практично не мають змоги забезпечити себе бодай мінімумом потрібних їм речей.

Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене. Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в'язниці і до Тебе прийшли? Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили.

Озброївшись Словом, Центр Логос з 2014 року допомогає переселенцям з окупованих територій – їм ми надаємо житло та можливість соціально та максимально безболісно інтегруватися в нові умови життя.

Центр Логос активно підтримує військовослужбовців та направляє допомоги в зону АТО, велика увага приділяється шпиталям та лікарням, де лежать поранені бійці. Не залишаються без уваги і медзаклади, які мають гостру необхідність у відповідному медичному оснащенні для перебування і лікування пацієнтів. За це постійно отримуємо величезну подяку від людей, які відчайдушно потребують подібної підтримки.

На фото зображені представники військових формувань, які отримали допомогу, таку необхідну на передовій.

Допомога, включно з продуктами харчування, постільною білизною, одягом та побутовою технікою, йде дітям-інвалідам, багатодітним родинам, тяжкохворим та самотнім людям, які перебувають вдома і не отримують практично ніякої підтримки від державних установ. Наприклад, нещодавно ми відправили допомогу у Житомирську область. На фото керівник БО з Житомирської області, її син та представниця Центру Логос.

Активну допомогу отримують і соціально незахищені родини, на фото бабуся з Коцюбинського, що сама виховує малолітнього онука.

Та багатодітна родина, якій Центр Логос надав допомогу.

"Але, як справляєш гостину, клич убогих, калік, кривих та сліпих, і будеш блаженний, бо не мають вони чим віддати тобі, віддасться ж тобі за воскресіння праведних!" (Луки 14:13-14)

Завдяки спільній праці, Центр Логос зміг допомогти родині з тяжкохворим хлопчиком Дмитром із села Велика Димерка Київської області, який 26 років повністю прикутий до ліжка через тяжку форму ДЦП, яка зараз сильно ускладнилась через супутні захворювання. Після народження лікарі не давали шансів прожити йому бодай один рік, в тім віра мами у Господню любов до її сина та Його милість зробила чудо. Дмитро прожив 26 років. Дмитро дуже сильний молитвенник, багато людей просять його молитовної підтримки і він допомагає, сердечно молиться. Саме Божа підтримка та любов дають цій родині сили для життя. Ми допомагаємо їм одягом, памперсами, пеленками та іншими необхідними речами, за що родина дуже дякує усім причетним до цієї Божої допомоги. Також хочемо зауважити, що допомагає Дмитрові людина, що також має інвалідність з народження, пастор місцевої протестантської церкви Юрій (на фото він у правому кутку).

В Запорізький області ми, завдяки вам, змогли забезпечити памперсами, ліками та дорогим спеціальним харчуванням хлопчика Нікіту, що хворіє на мукополісахаридоз. Мама Нікіти каже, що дитина б не вижила без спонсорської допомоги і від всього серця дякує зі сльозами щастя на очах.

Крім Нікіти, в Запоріжжі наші волонтери також опікуються старенькими самотніми людьми. Наприклад, 81-річна Любов Іванівна, що страждає на ішемічну хворобу, остеопороз та наслідки інсульту, отримала ходунки, ліки, продукти харчування та допомогу від регулярно навідуючих їі помічників. Тепер жінка може самостійно пересуватися, їсти нормальні продукти та спілкуватися з людьми.

"І будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, тоді то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане, і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!" Ісаї 58:10-11

Ще одним покликанням Господа для Центру Логос є категорія – люди вулиці та ув’язнені. Гуманітарну допомогу у рамках цієї концепції ми відправляємо у заклади пенітенціарної служби, де також не вистачає багатьох життєво необхідних речей.

По всій Україні маємо духовних побратимів та сестер, які є християни і в любові до Господа йдуть саме туди куди кличе їх Господь. Особливо хочеться наголосити, що разом з гуманітарною допомогою, кожному нужденному несеться Слово Боже, яке надихає, укріпляє та зцілює тіла та душі.

Ми невимовно вдячні волонтерам та служителям за їх щиру та безкорисну допомогу, яка дозволяє Центру Логос допомагати не тільки посильною матеріальною допомогою але й молитовно і духовно. Щиро сподіваємося, що й надалі зможемо нести цю поміч людям, знаходячи нові можливості для співпраці зі спонсорами, меценатами і просто небайдужими людьми. Ми щиро дякуємо нашим закордонним братам та сестрам у Христі Ісусі, які невтомно трудяться на славу Господа та доправляють гуманітарну допомогу тим хто її потребує вже сьогодні.

Хоч би де ти служив, не позбавляй себе радості, яку може принести тобі служіння Господеві з усієї сили. Якщо справи Царства займають перше місце у твоєму житті, то Господь, як і обіцяв, виллє тобі «благословення аж надмір» (Малахії 3:10).

Наша семья проживает в Центре реабилитации и социальной помощи с 2014 года.

admin — Mon, 11 Mar 2019 18:10:33 GMT

Наша семья проживает в Центре реабилитации и социальной помощи с 2014 года.

Причиной стали военные действия на востоке Украины.

В 2014 году в нашем городе Алчевске Луганской области на ряду с информационной войной начали появляться боевая техника и вооруженные люди. С каждым днем их становилось все больше и неспокойная информация, которая доносилась к нам из программ новостей и из радиоприемников, все больше нас беспокоила. На ряду с новостями политическими в нашу семью пришла и личная трагедия. Моей дочери Лилии, маме двоих маленьких детей, был поставлен страшный диагноз – саркома. Страх за внуков, болезнь дочери и состояние моей старенькой мамы заставили нас всех выехать из Алчевска. В тот момент мы все не знали, куда мы едем и, как мы будем жить. Но вручив наши судьбы Господу, мы покинули родной город. $CUT$

Господь не оставил нас и мы поселились в Центре реабилитации и социальной помощи. Уже находясь здесь, моя дочь начала проходить курсы лечения. За все время пребывания в Центре моя дочь прошла 6 курсов химиотерапии. Координаторы Бойко Светлана и Камерзан Елена помогли найти средства для того чтобы пройти МРТ головного мозга и КТ грудной клетки. Огромным подспорьем стало то, что нам не приходилось думать о пропитании, во что одеться и обуться. Так как всем этим нас обеспечил Центр.

20 марта 2016 года состояние здоровья моей дочери резко ухудшилось. Осознание своей беспомощности и безысходности было огромное. Куда мы не обращались, мы везде получали ответ, что «ну вы же понимаете такой диагноз». Усилиями руководителя Центра о. Николая и координаторов Бойко Светланы и Камерзан Елены, Лилия была госпитализирована в специализированную клинику, в которой ей оказали очень профессиональную и квалифицированную помощь. Так же руководителем было организовано усиленное питание и обеспечение необходимыми медикаментами.

Проходя все эти испытания, я сердечно благодарна священнику о. Николаю. Ведь не смотря на все те гадости и неприятности, что организовали ему местные власти, местные так называемые «активисты» да и некоторые жители самого Центра, он продолжает помогать всем тем, кому нужна помощь. Он продолжает помогать даже тем, кто говорит неправду о нем. Ведь, как это не парадоксально они продолжают жить в Центре и так же получать бесплатное питание, одежду, обувь и все необходимое для нормальной жизни. Если бы в нашей стране было больше людей с таким сердцем, как у о. Николая Ильницкого то я уверена, что жизнь в нашей стране была бы лучше.

Хочу выразить огромную материнскую благодарность и служителям Храма Преображения Господнего и всем открытым сердцам, которые в этот тяжелый период оказались рядом помогли и поддержали.

Лилю выписали из больницы. Сейчас она снова в Центре рядом со своими детками, рядом со мной и своей бабушкой. Ей значительно легче.

Да благословит вас Господь!

2016 г.

p.s. К огромному нашему сожалению Лили с нами уже нет. Состояние начало очень быстро ухудшаться. Мы похоронили ее 30 декабря 2016 года.

Розповіді про війну

admin — Mon, 11 Mar 2019 18:05:48 GMT

Центр реабілітації і соціальної допомоги «ЛОГОС» це те місце, де усіляко намагаються допомогти тим, хто цього потребує.

«Війна—жахлива річ. Війна завжди є результатом гріха» ( Рим 3:10-18 )$CUT$

Це справедливі слова, однак за ними стоять життя мільйонів, сотен тисяч людей, яких війна позбавляє найдорожчого.

Не нам судити тих, хто починає і веде війни…

Але до болю в серці вражають історії людей, які у наш час, у нашій країні зараз, у цю мить опинилися у вирі таких подій.

Сповідь…

Коли моя бабуся розповідала про війну, яку вона пережила з 4 дітьми на руках, я з болем у серці слухала її і просила Господа тільки про одне,—щоб ніколи в житті не зіткнутися з цим жахом. Тоді мені, дитині, і на думку не спадало, що у 21 сторіччі, у центрі Європи, в моїй рідній країні, яка за всю історію свого існування жодного разу не проявила агресії щодо інших держав, спалахне справжня війна. І удар у спину ми отримаємо від найближчого сусіда, який довгі роки вважався народом-побратимом.

Весна 2014 року. На травневі свята ми з сім’єю приїхали до Краматорська провести вихідні з найкращими друзями. Цю поїздку я запам’ятаю на все життя, справдилися усі мої дитячі страхи…

Нічний обстріл, виття сирен, я з дітьми ховаюся під столом, наче він може нас врятувати. Вибухи на сусідній вулиці, і наші чоловіки, що поспішали на допомогу. Півгодини до їх повернення здалися мені вічністю.

Жодну ніч з того моменту я не сплю спокійно…

Тоді ми були впевнені, що за кілька місяців це жахіття скінчиться…

Це був початок. Початок тривог, смутку, розлуки з рідними, домом, що раптом став чужим.

Але життя триває, ми в рідній країні, серед своїх людей, українців, що підтримали нас, поділилися з моєю родиною всім, що мали: теплом душі, розумінням, одягом, їжею, ліками…

Мені ніколи не подобався вислів—«надія вмирає останньою». Вона завжди жива, нехай у найглибшому, найпотаємнішому куточку душі. Я вірю, що у нас все буде якнайкраще, бо за нами правда.

Господь все знає…

Як живуть і як житимуть далі ті, хто розпочав і продовжує цю війну.?

Тетяна.

Луганщина

Я хочу жити в злагоді країн

Щоб не ревіли жерлами гармати,

В волосся хочу квіти заплітати

І щоб під небом вільним голубим

Щоранку ніжно маму обіймати

Щоб наливався літнім сонцем хліб,

У полі біля маминої хати

Щоб про війну лише в книжках читати

А не у вирвах рідної землі

і Батьківщини іншої не знати.

Софія. 10 років

p.s. зараз Софії 13 років.Вона так і не змогла повернутися додому на Луганщину…

Моє життя розділилося на дві половинки. Ні, скоріше, його мечем розрубали.

Згадую 2014 рік, як переїздили з рідними із Криму, як було важко. Я дуже переживала, як мене зустрінуть у новому класі - чужа школа,чужі учні і вчителі. Навіть місто чуже, не моє, не затишне.

Мені хотілось знов повернутись у Севастополь, де я народилась, де ходила в садочок, де залишились вулиці, якими возила мене мама у візочку. Туди,де моя школа, а за нею сідало сонечко.

А море… Воно мені снилось уві сні. Я навіть не могла уявити, що залишу моє місто, мою найближчу подругу. А вулиця мого дитинства зелена і невеличка, знаходиться недалеко від знаменитого Малахова Кургана, назва її Скалиста. Наш будинок стоїть на схилі скали і весь Севастополь у мене ніби на долоні.Прокидаючись вранці, я бачила з вікна море в тумані, куполи Володимирського собору в сонячних променях. Виходячи з дому, я зупинялася біля клена і слухала стук дятла.

А які у нас дощі! Так, такі дощі тільки у Криму! Зненацька набігають чорні хмари і з них ллє дощ, немов стіна водопаду стоїть. А через годину небо чисте, блакитне!

Ти відкриваєш вікно і вдихаєш на повні груди. Я чую смак моря, ловлю останні крапельки в долоні і пригортаю їх до обличчя. Кримська земля така спрагла, із жадобою всмоктує всю воду після дощу, наче його і не було. А там далеко, над морем, веселка намалювалась!

Сьогодні сірий і холодний день, а у мене постійно спливають образи мого теплого Криму: велетенські тополі рвуться до неба, стрункі кипариси, запах кримської сосни, спів цикад, аромат східних прянощів, шум моря... Я просто відчуваю це фізично.

І я сьогодні теж помовчу,

Мені приснився дім, тепло...

Мої дерева, Херсонес далеко.

І сильний дощ в відчинене вікно...

Це все у мене забрали чужинці …

Жорстоко, бездумно втрутившись у моє життя і життя сотень тисяч моїх земляків-кримчан!

Але досі ніяк не вкладаються в образ мого улюбленого Криму літаки, що ревуть в небі, колючий дріт, загородження, самовари і кокошники...

А поки я тут, далеко від рідного дому,від найближчої подруги… Мені це все просто сниться…

Марія 15 років.Севастополь

p.s. зараз студентка одного із киівських вишів. Вона так і не змогла повернутися з родиною додому, у Севастополь…